2 Глава

    Монотонний звук нав’язливо вривався у свідомість, подразнюючи нервові рецептори, порушуючи спокій… Вадим повільно розплющив очі. Біла стеля, білі стіни і цей нав’язливий звук. «Я, що помер?» - подумав. Він  повільно поворушив рукою й намагався підняти голову. Вмить кімната почала крутитися й перед очима все попливло.

 - Стоп, стоп, стоп! - хтось поклав йому руку на груди й легко притис до ліжка. – Вам не можна вставати.

 - То я живий? – здивувався Вадим.

 - Звичайно, живий. – усміхнувся чоловік у білому халаті, - А, ви я бачу, жартівник! Та ще й до того щасливчик, напевно народилися у сорочці або маєте сильного ангела-охоронця.

 - Чому ви так кажете? – запитав Вадим.

 - Бо після такої аварії обійшлися лише невеликим струсом мозку та декількома синцями.

 - То зі мною все гаразд, і мене скоро випишуть? – зрадів хлопець.

 - Ну не сьогодні, це точно,  – поважно промовив лікар. – Полежите в нас декілька днів, я за вами поспостерігаю, а там буде видно. До речі, мене звати Іван Миколайович.  – поправив окуляри і додав, - А зараз вам потрібно відпочивати, все таки струс мозку ви отримали.

     При згадці лікарем про ангела-охоронця Вадим вмить пригадав срібне крило і таємничу дівчину.

 - Лікарю! – гукнув хлопець, адже Іван Миколайович вже збирався виходити з палати, – А коли мене привезли сюди, то я був сам? Тобто, мене ніхто не супроводжував?

 - Супроводжував, -  промовив лікар, - ваш друг, здається звати Сергій.

 - А-а-а, зрозуміло… - задумався Вадим.

 - До речі, завтра він вас прийде провідати.  – промовив Іван Миколайович, виходячи з палати, - Ну все, відпочивайте.

    Коли за ним зачинилися двері, Вадим поринув у роздуми про незнайомку. Його цікавило хто вона? Як з’явилася біля нього в такий момент? Куди потім поділася? Чи бачив її Сергій? Стільки запитань і жодної відповіді… Та головне, чи вона взагалі реальна, а не плід його уяви. Через усі ці думки у нього розболілася голова й Вадим вирішив залишити усі питання на завтра, адже прийде Сергій, і він у нього зможе розпитати про дівчину.

****

    Вадиму цілу ніч снилися якісь незрозумілі сни… Йому снився сніг, що змішався з білим пір’ям й падав на землю. Він чув дивний шелест , немов змахи пташиних крил. Бачив прозорі тіні, що миготіли серед засніжених дерев. І посеред усього цього марева ніжний дівочий голос наспівував чарівну мелодію. Вадим блукав між деревами в пошуках незнайомки, яка так гарно співала та усі його зусилля були марними…

    Вадим прокинувся, сповнений розчарування та сум’яття. Після огляду лікаря хлопцю дозволили трохи походити. Голова ще  боліла й крутилась, але після зробленого «кола пошани» по палаті та сніданку, Вадиму стало значно краще.

    Близько обіду прийшов Сергій.

 - Привіт, друже! – з порога привітався він, - Ну ти й налякав нас учора!

 - Вибач, я не навмисне, - усміхнувся Вадим.

    Хлопці потисли одне одному руки й обійнялися.

 - Розповідай, як тебе згараздило так попасти? – запитав Сергій.

 - Та я навіть сам не знаю… Я майже нічого не пам’ятаю. Я поспішав… - Вадим пригадав про Ліну та їхнє побачення, що так і не відбулося, - Ой! Я ж так і не прийшов на те побачення! Як там Ліна?

 - А, не хвилюйся, все добре. – махнув рукою Сергій, - Вона б і так не залишилась. Там їй хтось зателефонував з роботи, й вона змушена була терміново піти.

 - А-а-а, зрозуміло… А ти, як дізнався про аварію?

 - До мене хтось зателефонував з твого номера мобільного й повідомив, що трапилось. – промовив Сергій, - Напевно, мій номер був останнім у списку набраних. Краще скажи, як ти себе почуваєш?

 - Та нормально, я б уже сьогодні йшов додому, але лікар ще сказав два дні пробути тут.

 - Ну йому видніше.

    Вадим пригадав про чарівну незнайомку й запитав:

 - А ти, коли вчора прийшов на місце аварії, то не бачив біля мене дівчини?

 - Якої дівчини? – здивувався Сергій.

 - Якби ж я знав… Пам’ятаю лише, що вона мала такий ніжний голос… - замріяно промовив Вадим, - Здається, я закохався…  

 - В кого? – витріщився на нього друг.

 - В неї… В мою чарівну незнайомку…

 - О-о-о, бачу тебе добре стукнуло по голові, - промовив Сергій.

 - Та я серйозно кажу тобі, що вона тоді була біля мене! – обурився Вадим.

 - Ну, не знаю, коли я прийшов, то ніякої дівчини не бачив, – Сергій знизав плечима.