Крики всередині
ГЛАВА 11. Я дозволяю собі бути
Ранок більше не починався з боротьби.
Аліна прокидалась…
і не змушувала себе бути сильною.
Не змушувала бути «правильною».
Вона просто була.
І це було нове відчуття.
Раніше кожен її день був роллю.
Хороша мама.
Терпляча жінка.
Така, як треба.
Зараз…
вона вперше дозволила собі не відповідати очікуванням.
Навіть своїм.
— Ти змінилась, — сказала якось Оля.
Аліна усміхнулась.
— Я перестала прикидатися.
— І не страшно?
Вона задумалась.
— Страшно. Але чесно.
Вона почала помічати дрібниці.
Як їй подобається тиша вранці.
Як вона любить повільну каву.
Як їй добре бути самій — не з самотності, а з вибору.
І це відкривало її заново.
Ігор був поруч.
Але не всередині її світу.
А поруч.
І це було правильно.
— Ти не боїшся мене втратити? — якось запитав він.
Аліна подивилась спокійно.
— Ні.
Він здивувався.
— Чому?
— Бо я більше не втрачаю себе.
І в цих словах було все.
Вона перестала триматись.
За людей.
За страхи.
За минуле.
І раптом відчула:
коли ти не тримаєш —
ти не падаєш.
Ти стоїш.
На собі.
#1005 в Сучасна проза
#83 в Не художня література
Відредаговано: 08.04.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
