ГЛАВА 6. Я більше не твоя і не його

День почався спокійно.
Занадто спокійно.
Аліна відчула це ще зранку — ніби перед грозою, коли повітря стоїть нерухомо.
Вона зібрала дітей, відвела їх, повернулась додому.
Квартира зустріла її тишею.
Тепер вона її не лякала.
Тепер вона була її простором.
Її територією.
Стук у двері.
Різкий.
Несподіваний.
Аліна завмерла на секунду.
І вже знала.
Відкрила.
Максим.
Він стояв, ніби не спав ніч.
Втомлений.
Серйозний.
Живий.
— Можна? — тихо спитав він.
Вона дивилась на нього довше, ніж потрібно.
Раніше б одразу впустила.
Зараз…
— На кілька хвилин, — спокійно сказала вона.
Він зайшов.
Озирнувся.
Наче шукав ту Аліну, яку знав.
Але її тут вже не було.
— Я не зміг просто піти, — почав він. — Я думав, що зможу. Але…
— Але ти повернувся, — закінчила вона.
Він кивнув.
— Бо люблю тебе.
Тиша.
Раніше ці слова б зламали її.
Зараз…
вони просто були словами.
Сильними.
Але не вирішальними.
— Я знаю, — тихо сказала вона.
І це було найчесніше, що вона могла сказати.
Він зробив крок ближче.
— І що тепер?
Аліна подивилась прямо в його очі.
І вперше не боялась втратити.
— Тепер я не хочу бути нічиєю, — сказала вона.
Максим завмер.
— Що це означає?
— Це означає, що я більше не буду будувати себе навколо когось.
Слова були спокійні.
Але тверді.
І в цей момент —
дзвінок у двері.
Різкий.
Наче продовження думки.
Аліна навіть не здивувалась.
Вона просто пішла відчиняти.
Він.
Колишній.
Стояв у дверях.
Очі — напружені.
Руки — стиснуті.
І коли він побачив Максима всередині…
повітря стало важким.
— Значить, я не помилився, — холодно сказав він.
Аліна сперлась на двері.
— Ти прийшов не за цим.
— Я прийшов за тобою, — різко відповів він.
Тиша.
Максим напружився.
— Пізно, — сказав він.
— Це не тобі вирішувати, — різко кинув той.
І ось вона.
Стара сцена.
Два чоловіки.
І вона між ними.
Колись…
це б її зламало.
— Досить.
Її голос був тихим.
Але різким.
Обидва замовкли.
І подивились на неї.
Аліна зробила крок вперед.
Не до одного.
І не до іншого.
До себе.
— Ви обидва зараз говорите так, ніби я — щось, що треба виграти, — сказала вона.
Тиша.
— Але я не приз.
Слова впали чітко.
— Я не твоя, — подивилась на колишнього.
— І не твоя, — перевела погляд на Максима.
У повітрі ніби щось тріснуло.
— Аліно… — тихо почав Максим.
— Ні, — перебила вона. — Зараз я говорю.
І він замовк.
Бо почув.
По-справжньому.
— Я вас обох любила, — сказала вона. — По-різному. У різний час. По-своєму.
Сльози підступили.
Але вона не відвела погляду.
— Але я ніколи не любила себе.
Тиша стала глибшою.
— І поки це так — я не зможу бути ні з ким.
Колишній зробив крок.
— Це просто страх…
— Ні, — твердо сказала вона. — Це вперше не страх.
Максим дивився на неї.
Довго.
І в його очах…
було боляче.
Але і повага.
— Ти змінилась, — тихо сказав він.
— Я почала змінюватись, — відповіла вона.
Колишній різко видихнув.
— І що? Ти просто будеш сама?
Аліна ледь усміхнулась.
— Ні.
Пауза.
— Я буду з собою.
І це прозвучало сильніше за будь-яке «разом».
Тиша.
Цього разу інша.
Чиста.
Максим повільно кивнув.
— Тоді… я піду, — сказав він.
І в цих словах було більше любові, ніж у всіх попередніх.
Він не тримав.
Не тиснув.
Він відпустив.
Колишній стояв ще кілька секунд.
А потім тихо сказав:
— Я не впізнаю тебе.
Аліна подивилась на нього спокійно.
— Я теж.
І це була правда.
Двері зачинились.
Обидва пішли.
Аліна залишилась сама.
Посеред тиші.
Але цього разу…
вона не була пустою.
Вона була наповненою.
Собою.
Вона підійшла до дзеркала.
Подивилась на себе.
І тихо сказала:
— Нарешті…
І вперше ці слова були не про когось.
А про неї.