ГЛАВА 4. Правда, яка ранить

— Алло… — тихо сказала Аліна.
На іншому кінці — тиша.
Кілька секунд.
Ніби він вирішував, чи говорити взагалі.
— Ти де? — нарешті прозвучав голос Максима.
Спокійний.
Занадто спокійний.
І це було гірше за крик.
Аліна зробила паузу.
— Я… говорила з ним.
Тиша.
Глуха.
Важка.
— Зрозуміло, — коротко відповів він.
І в цих словах було більше, ніж вона хотіла чути.
— Максим…
— Не треба, — перебив він. — Просто скажи чесно. Ти сумніваєшся?
Вона заплющила очі.
І вперше… не шукала правильних слів.
— Так.
І ця правда прозвучала, як удар.
Він не відповів одразу.
І це мовчання почало душити.
— Добре, — сказав він нарешті. — Тоді я скажу чесно теж.
Аліна стиснула телефон сильніше.
— Я не хочу бути тим, з ким ти «пробуєш».
Серце різко стиснулось.
— Я не пробую…
— Пробуєш, — твердо сказав він. — Ти сама це зараз підтвердила.
Вона мовчала.
Бо не могла заперечити.
— Я повернувся не для того, щоб бути варіантом, — продовжив він. — Я повернувся, бо знаю, що люблю тебе.
І ці слова…
знову боліли.
Бо вона теж відчувала.
Але інакше.
Складніше.
— А я… — почала вона.
І зупинилась.
Бо не знала, як це сказати.
— Що ти? — тихо спитав він.
Вона вдихнула.
— Я ще вчуся любити себе.
І тільки потім… когось.
Тиша.
Цього разу інша.
Глибша.
— Тобто я не на першому місці, — сказав він.
— Я сама не на першому місці, — відповіла вона. — І це проблема.
Максим гірко усміхнувся.
— Знаєш, що найгірше?
— Що?
— Я готовий чекати. Але боюсь, що поки чекатиму… ти зрозумієш, що тобі не я потрібен.
І це було те, що вона боялась почути.
Бо це могло бути правдою.
— Максим… — її голос здригнувся.
— Не треба, — знову перебив він. — Я не хочу красивих слів.
Пауза.
— Я хочу правди.
І вона прийшла.
Жорстка.
Чесна.
— Я не знаю, чи зможу любити так, як ти хочеш, — тихо сказала Аліна.
І в цей момент…
щось зламалось.
На тому кінці довго мовчали.
А потім він сказав:
— Тоді, можливо… тобі треба бути одній.
Серце впало кудись вниз.
— Ти зараз серйозно?..
— Так, — відповів він. — Бо я не хочу бути поруч, поки ти шукаєш, чи потрібен я тобі.
Це було не злість.
Це було… рішення.
І воно боліло ще більше.
— А ти? — тихо спитала вона. — Ти так легко підеш?
Він гірко видихнув.
— Ні, Аліно. Не легко.
Але я вже один раз тебе втратив.
Пауза.
— І не переживу це вдруге, якщо ти сама не впевнена.
Сльози підступили до очей.
Але вона не плакала.
Бо відчувала:
це важливий момент.
— Ти їдеш? — прошепотіла вона.
— Я вже пішов, — тихо відповів він.
І поклав слухавку.
Аліна стояла посеред вулиці.
Телефон в руці.
І відчуття…
ніби в неї забрали щось важливе.
Але водночас…
щось повернули.
Себе.
Свою відповідальність.
Свою правду.
Вона повільно опустилась на лавку.
І вперше не бігла за кимось.
Не дзвонила.
Не просила.
Просто сиділа.
І відчувала.
Біль.
Страх.
Порожнечу.
І… силу.
Бо цього разу вона не втекла.
Вона залишилась.
З собою...