ГЛАВА 3. Крок назад чи вперед

Квартира була надто тихою.
Настільки, що ця тиша тиснула.
Аліна сиділа на кухні вже, здавалось, вічність.
Телефон лежав поруч.
Вона дивилась на нього.
І знала:
вона або зараз це зробить…
або буде тікати знову.
Пальці повільно набрали номер.
Гудки.
Один.
Другий.
— Алло, — його голос був холодний.
Аліна на секунду заплющила очі.
— Нам треба поговорити.
Пауза.
— Нарешті, — коротко відповів він. — Де?
Дорога здалась довшою, ніж була насправді.
Кожен крок — як через щось важке.
Наче вона йде не вперед,
а назад.
Він стояв біля під’їзду.
Той самий.
Знайомий до болю.
Але тепер — чужий.
— Прийшла, — сказав він, навіть не усміхнувшись.
— Прийшла, — тихо відповіла вона.
Вони зайшли всередину.
Та сама квартира.
Ті самі стіни.
Ті самі спогади.
Аліна відчула, як всередині щось здригнулось.
— Ну? — різко сказав він. — Слухаю.
Вона довго мовчала.
Збирала слова.
— Я не прийшла повертатись.
Одразу.
Чітко.
Він усміхнувся.
Криво.
— А шкода.
— Я прийшла закрити це, — сказала вона.
— «Це»? — його голос став холоднішим. — Для тебе це просто «це»?
Аліна зробила глибокий вдих.
— Для мене це було життя. Але воно закінчилось.
Тиша.
І в цій тиші було більше, ніж у криках.
— Ти змінилась, — сказав він.
— Так.
— І думаєш, стала щасливішою?
Вона не відповіла одразу.
Бо відповідь була складною.
— Я стала чеснішою, — тихо сказала вона.
Він різко засміявся.
— Чеснішою? Ти втекла до іншого чоловіка!
— Я втекла від себе, — перебила вона. — І тепер повертаюсь.
Він завмер.
Не чекав.
— Повертаєшся? — тихо перепитав він.
І в його голосі вперше з’явилось щось інше.
Надія.
І це налякало її більше, ніж злість.
— Ні, — швидко сказала вона. — Не до тебе. До себе.
І ця фраза стала точкою.
Він підійшов ближче.
Занадто близько.
— А якщо я скажу, що ти помиляєшся? — тихо сказав він. — Що ти просто заплуталась?
Аліна не відступила.
Хоч серце билося шалено.
— Я вже була там, де заплуталась, — сказала вона. — І більше не хочу туди повертатись.
Він дивився на неї довго.
Наче шукав ту стару Аліну.
Ту, яка мовчала.
Терпіла.
Боялась.
Але її вже не було.
— Це через нього? — різко спитав він.
— Це через мене, — відповіла вона.
І раптом він сказав тихо:
— Я сумую за тобою.
І ці слова…
вдарили.
Бо вони були справжні.
Без злості.
Без тиску.
Просто… правда.
Аліна заплющила очі на секунду.
І вперше дозволила собі відчути це.
Сум.
За тим, що було.
За тим, чого вже не повернути.
Але…
вона відкрила очі.
І сказала:
— Я теж. Але цього недостатньо.
Вона розвернулась до дверей.
Крок.
Ще один.
— Аліно, — покликав він.
Вона зупинилась.
— Якщо він піде… ти повернешся?
Пауза.
Довга.
Важка.
Аліна не обернулась.
— Ні, — тихо сказала вона. — Бо цього разу я не повертаюсь назад.
І вийшла.
На вулиці було холодно.
Але вона вдихнула глибоко.
І вперше цей холод був… очищенням.
Телефон задзвонив.
Максим.
Вона дивилась на екран.
Серце билося.
І тепер вибір був інший.
Не між двома чоловіками.
А між правдою і страхом.
Вона натиснула «прийняти».
— Алло…