ГЛАВА 2. Тріщини

Ранок почався з тиші.
Не тієї, спокійної.
А напруженої.
Аліна відчула це ще до того, як відкрила очі.
Максим вже не спав.
Він стояв біля вікна, спиною до неї.
І навіть по тому, як він мовчав —
було зрозуміло: щось не так.
— Ти рано встав, — тихо сказала вона.
— Не спалось, — коротко відповів він.
Ці слова нічого не означали.
Але інтонація — все.
Аліна повільно піднялась.
— Максим…
Він не обернувся.
— Я вчора чув, як ти плакала.
Серце стиснулось.
— І?
Він різко повернувся.
— І мені цікаво, чому ти плачеш, якщо ти «щаслива»?
Слова були не криком.
Але боліли сильніше.
— Бо я жива, — тихо сказала вона. — І відчуваю.
— А зі мною ти що відчуваєш? — різко запитав він.
Пауза.
І ця пауза стала початком тріщини.
— Я не знаю… — чесно відповіла Аліна.
Максим завмер.
— Тобто?
— Тобто я заплуталась! — голос її здригнувся. — Я тільки почала розуміти себе, а ти вже хочеш, щоб я була впевнена у всьому!
— Я хочу знати, що я для тебе не помилка! — вперше він підвищив голос.
І ці слова вдарили.
Бо саме цього вона боялась найбільше.
Телефон різко задзвонив.
Аліна здригнулась.
Екран засвітився.
Його ім’я.
Колишній.
Максим перевів погляд на телефон.
— Візьмеш? — холодно спитав він.
Аліна вагалась.
— Візьми, — сказав він. — Я хочу почути.
І це вже не було проханням.
Вона натиснула «прийняти».
— Алло…
— Ти де? — голос був різкий. — Діти сказали, що ти знову не вдома.
Аліна заплющила очі.
— Я з ними. Все нормально.
— Нормально? — засміявся він. — З ким ти там? З ним?
Тиша.
Максим стояв поруч.
Слухав.
І ця сцена стала ще гіршою.
— Це не твоя справа, — тихо сказала Аліна.
— Ти серйозно? — голос став жорстким. — Ти думаєш, ти щаслива? Ти просто втекла в інші обійми!
Серце вдарилося.
Ті ж слова.
Знову.
— Досить, — сказала вона. — Я не буду це слухати.
— Ти будеш слухати, — перебив він. — Бо ти ще не зрозуміла, що накоїла.
І тут…
Максим не витримав.
Він різко взяв телефон з її руки.
— Слухай уважно, — холодно сказав він. — Вона нічого не «накоїла». Вона просто перестала жити для тебе.
Кілька секунд тиші.
— А ти хто такий? — пролунало з іншого боку.
— Той, хто поруч, коли вона не ламається.
І він скинув виклик.
— Ти не мав права! — різко сказала Аліна.
Максим повернувся до неї.
— Серйозно? Я не мав права? А він має?
— Це моя проблема!
— Ні, Аліно! — голос став гучнішим. — Це вже і моя теж!
Тиша.
Вона дивилась на нього.
І раптом зрозуміла…
Вона знову в ситуації, де хтось вирішує за неї.
Навіть якщо це «з любові».
— Я не хочу, щоб за мене говорили, — тихо сказала вона.
Максим завмер.
— Я не намагаюсь керувати тобою.
— Але ти це робиш, — прошепотіла вона.
І ці слова стали ударом.
Він відступив.
Вперше.
— То скажи, що тобі потрібно, — тихо сказав він.
Аліна заплющила очі.
І відповіла чесно:
— Час.
— А я? — спитав він.
Пауза.
Довга.
Болюча.
— Я не знаю… — прошепотіла вона.
І це було гірше за будь-яку правду.
Максим мовчки взяв куртку.
— Куди ти? — тихо запитала вона.
— Дати тобі той самий «час», — відповів він.
І вийшов.
Двері зачинились.
Тиша.
Аліна залишилась сама.
Знову.
Але цього разу…
вона сама це обрала.
Вона опустилась на стілець.
І тихо прошепотіла:
— Чому так боляче, коли все правильно?..
І відповідь прийшла сама.
Бо правда ніколи не буває легкою.