ГЛАВА 1. Те, що не видно

Тиша більше не була ворогом.
Але це не означало, що стало легше.
Аліна стояла перед дзеркалом і дивилась на себе довше, ніж зазвичай.
Обличчя те саме.
Очі… ні.
В них з’явилось щось нове.
Життя.
І водночас — втома, яку не сховаєш навіть за усмішкою.
— Мамо, ти йдеш? — почувся голос із кімнати.
— Йду, — відповіла вона, відводячи погляд від себе.
Бо дивитись довго було важко.
Занадто багато правди.
Нове життя виявилось не таким простим, як вона уявляла.
Так, поруч був Максим.
Той, хто колись її врятував.
Але тепер…
він не рятував.
Він був частиною її реальності.
І це було зовсім інше.
— Ти сьогодні якась тиха, — сказав він, заходячи на кухню.
Аліна ледь усміхнулась.
— Я просто думаю.
— Про що?
Вона зробила паузу.
— Про те, чи я все зробила правильно.
Максим завмер на секунду.
— Ти зараз серйозно?
— Так, — тихо відповіла вона.
І ця відповідь прозвучала важче, ніж будь-який крик.
Вона не шкодувала.
Ні.
Але…
вона почала відчувати те, що довго ігнорувала.
Провину.
Перед дітьми.
Перед собою минулою.
Навіть перед тим життям, яке залишила.
— Ти знову тікаєш? — тихо спитав Максим.
Аліна різко підняла очі.
— Ні.
— Тоді скажи чесно, що відчуваєш.
Вона відкрила рот…
і знову замовкла.
Бо правда була складною.
Занадто складною.
— Я щаслива, — сказала вона нарешті.
І одразу додала:
— Але мені боляче.
Тиша.
Максим провів рукою по волоссю, ніби намагаючись зрозуміти.
— Так не має бути, — сказав він.
— Має, — відповіла Аліна. — Бо це реальність, а не казка.
Того дня вона вперше залишилась одна.
Без дітей.
Без Максима.
Просто з собою.
І це було страшніше, ніж будь-яка сварка.
Аліна сіла на підлогу, обійняла коліна.
І вперше за довгий час…
заплакала.
Не тихо.
Не стримано.
А так, як плачуть, коли вже немає сил тримати все всередині.
— Я не знаю, хто я тепер… — прошепотіла вона крізь сльози.
І це була правда.
Вона більше не та жінка, яка терпіла.
Але й новою вона ще не стала.
Вона була… між.
І це «між» розривало її зсередини.
Телефон завібрував.
Аліна не хотіла дивитись.
Але подивилась.
Повідомлення.
Від нього.
Колишнього.
«Ти думаєш, ти щаслива? Ти просто втекла.»
Серце різко стиснулось.
Слова влучили.
Бо частина її 
боялась, що це правда.
Аліна повільно набрала відповідь.
Стерла.
Знову набрала.
І знову стерла.
А потім просто відклала телефон.
Бо вперше…
вона не хотіла реагувати.
Вона хотіла зрозуміти себе.
Увечері Максим повернувся і знайшов її на кухні.
Та сама поза.
Ті самі думки.
— Ти плакала? — тихо запитав він.
Вона кивнула.
— І що ти зрозуміла?
Аліна підняла на нього очі.
І в них було більше правди, ніж будь-коли.
— Що я ще не закінчила боротися.
— З ким?
Вона зробила паузу.
І відповіла чесно:
— З собою.
Тієї ночі вона довго не могла заснути.
Максим спав поруч.
Діти тихо дихали в кімнаті.
А вона лежала і слухала себе.
І вперше почула…
не тишу.
А крики.
Тихі.
Глибокі.
Її власні.
І вона зрозуміла:
ця історія тільки починається...