Розділ 6

Зазвичай, коли люди говорять про кіно, усі розмови передбачувано точаться навколо головних зірок з їхніми чарівними усмішками, великими гонорарами та пристрасними романами. Украй рідко якомусь талановитому акторові другого плану вдається відхопити собі крихти уваги публіки. Іноді журналісти ліниво приділяють увагу режисерові, композитору або смакують кілька скандальних історій, які випадково чи не випадково подолали високі мури знімального майданчика й потрапили на перші шпальти газет.

Але все це — лише жалюгідна вершина айсберга. Мізерна частина велетенської мозаїки того живого полотна, що зветься «знімальним процесом». І байдуже, знімається масштабний блокбастер для великих студій чи копійчане кіно в запорошеній каліфорнійській глушині — увесь процес складається із сотень маленьких, невидимих історій. Для більшості глядачів, та й для багатьох учасників зйомок, вони минають непомітно, розчиняючись у метушні дублів. Але для самих героїв цих байок вони стають важливою частиною їхнього особистого фільму під назвою «Життя».

Так було й на зйомках «Крику в пустелі».

Узяти, до прикладу, Карін Рішар. Витончена і завжди трохи холодна француженка, професіоналка до самісіньких кісток, яка на майданчику зневажала будь-які прояви нехлюйства та непрофесіоналізму. І уявляєте собі? Вона примудрилася закрутити пристрасний, просто-таки палючий роман у святая святих — на знімальному майданчику! Та ще й з ким! Із пронозливим аферистом, який одним своїм підпільним бізнесом ганьбив славне ім'я французького виноробства і саму суть великої французької культури! Карін, яка раніше могла спопелити поглядом за хвилинне запізнення, тепер дозволяла собі спізнюватися на початок зміни просто тому, що їй страшенно хотілося довше поніжитися в ліжку із цим Яковом Свободою.

А він, цей червонопикий чеський спокусник, лише весело хихотів, притискаючи її до себе:

— Карі, mon amour, ну давай полежимо ще трохи… Свободи, як відомо, забагато в житті не буває! Ми ж із тобою, як справжні французи, розуміємо це краще за всіх!

— Якове, припини, — намагалася бурчати вона, мляво відштовхуючи його руки. — Ти чех, і ти безсовісно дуриш людей!

— Ой, mon ange, нікого я не дурю! — кажучи це, Свобода заривався носом у її густе волосся, що пахло лавандою.

— Просто люди навколо ледачі до аналітичного мислення. Вони звикли мислити стереотипами. Думають: якщо вино зроблене французом і за французьким рецептом, отже, воно апріорі божественне і краще за таке ж, але зроблене чехом. А різниці ж — нуль! Тим паче, душа в мене достоту французька. Скажи, Карі, тобі ж сподобалися мої палкі французькі поцілунки вчора вночі?

Він грайливо, погладжував її по стегну, і Карін, до свого власного жаху, лише зніяковіло всміхалася. Десь у глибині душі вона зізнавалася собі, що цей пройдисвіт біса правий, і іноді варто дозволити собі в житті трохи справжньої, п'янкої Свободи.

А почалося все із самісінької банальності. У перший день зйомок тоді ще «Луї Наполеон IV» помітив Карін, коли та поправляла грим акторам, тихо бурмочучи під ніс хитромудрі лайки своєю рідною французькою. У перерві господар шато підійшов до неї і, увімкнувши на повну потужність свою чарівність, защебетав ідеальною, чистісінькою французькою із паризьким діалектом. Він говорив про те, як неймовірно щасливий зустріти на американській землі справжню француженку, захоплювався її елегантністю, називав її роботу мистецтвом. Не давши їй вставити жодного слова, ні навіть несміливого «але», він м'яко, проте наполегливо вмовив Карін подивитися його виноградники та продегустувати «фірмове вино».

Спочатку він їй зовсім не сподобався. Так, на ньому був дорогий, добре пошитий костюм, але зовнішність... Кругле, якесь простакувате обличчя із широким носом, залисинами та хитрими, глибоко посадженими очима. Але при всьому цьому в ньому відчувалася дика, тваринна суміш природної кмітливості та грубої фізичної сили — немов хтось узяв похмуру, небезпечну ауру того рудого ірландця Річардсона і щедро розбавив її розпусною грайливістю італійця Манфреді. Зазвичай такі чоловіки відштовхували витончену Карін; вона віддавала перевагу ввічливим, м'яким інтелігентам із тонкими пальцями. Але цей псевдофранцуз умів зачаровувати так, що дегустація місцевого вина швидко закінчилася палкими поцілунками в прохолодній напівтемряві винного льоху під хрипкий шепіт Свободи: «Міс, Рішар, я хочу, щоб ви ніколи не забували смак нашої Батьківщини...»

Уже потім, у процесі нічного милування зоряним каліфорнійським небом, з'ясувалося, що ніякий він не Луї Наполеон і навіть не француз. Але Карін було вже абсолютно байдуже. Чех зачарував її, пробив броню, і тепер усі вільні вечори та ночі вона проводила в його спальні.

Щоранку вона намагалася прослизнути на майданчик раніше, щоб уникнути глузливих або осудливих поглядів. Принаймні їй здавалося, що вони неодмінно будуть такими, якщо її помітять, коли вона виходитиме зі спальні Свободи.

І одного нещасливого ранку насолода «Свободою» затягнулася. Вона заснула під самісінький світанок, проспала лише годину і спізнилася на грим на непристойну кількість часу.

Червоніючи до самих коренів волосся, Карін зі швидкістю торнадо ввірвалася до гримувального намету, на ходу вистрілюючи вибаченнями в бік спантеличеного Майлза та похмурого Віллі. Схопивши пензлі та спонжі, вона кинулася до Річардсона, який уже сидів у кріслі. Рік спробував було щось сказати, відкрив рота, але француженка обірвала його на півслові:

— Усе нормально, містере Річардсон! Перепрошую! Зараз усе буде, я миттю, не хвилюйтеся!

Рік зробив іще чотири спроби вставити бодай слово, але шквал пудри й тонального крему виявився сильнішим. Змирившись, він вирішив просто віддатися процесу з філософською думкою: «Ну, напевно, режисер вніс правки, а я просто чогось не розумію в цьому мистецтві».

Коли загримований Рік вийшов на майданчик, сів перед дзеркалом із важким армійським револьвером у руках і почав проникливо відігравати свій складний, драматичний епізод, запанувала дивна тиша. Сцена йшла. Камера скрекотіла. І тут, на самій середині потужного монологу, Майлз зіскочив із крісла і заволав у мегафон: