Розділ 4

— Уолберг, який же ти довбаний ідіот… — зло пролунав голос Рекса Рокета, змушуючи його підлеглих глибше втягнути голови від сорому.

— За роки служби в поліції я надивився на чимало кретинів. Бачив дегенератів усіх мастей. Але щоб загубити блокнот, в якому записана інформація стосовно продажу довбаної зброї через те, що ти трахався зі своєю коханкою серед декорацій, удаючи, хай йому грець, Ретта Батлера… Це гран-прі. Ти абсолютний переможець конкурсу ідіотів.

Рекс Рокет, начальник служби безпеки кіностудії «Дюваль Бросс», гидливо струсив попіл із сигарети в масивну кришталеву попільничку. Як на свої п'ятдесят, колишній коп мав до біса гарний вигляд, особливо на тлі колишніх колег із поліції. Жодної сивої волосини в короткій армійській стрижці, густі чепурні вуса, проникливий погляд. Під дорогим, пошитим на замовлення костюмом не було й натяку на одутле черево, яке часто наїдали його колишні колеги на дешевій піці та пончиках.

У його просторому кабінеті, обставленому з показною розкішшю, панувала гнітюча тиша. На шкіряних диванах тулилися троє його підлеглих — таких самих колишніх копів, міцних і дужих на вигляд хлопців. Вони намагалися не дивитися босові в очі й ховали нервові смішки.

Рекс мав чудове життя: солідна робота, вродлива коханка, рахунок у банку з приємною кількістю нулів і непогана схема для його додаткового поповнення. Студія через довірених людей Рокета легально закуповувала у військових списану, охолощену зброю для зйомок вестернів і фільмів про війну. Завдяки довіреним військовим цифри закупівель і кількість зброї в реальності відрізнялися: наприклад, за паперами було п'ятдесят пістолетів, а насправді — сотня. Ну а через ще одних довірених людей у структурі студії створили відділ, що займався здачею реквізиту в оренду, тож коли цей відділ закуповував у тих чи інших виробників різні предмети, це давало обґрунтоване пояснення тому, чому «Дюваль Бросс» так активно скуповує охолощену зброю в таких кількостях, яку потім здає в оренду підставним фірмам. Рекс зі своїми хлопцями в майстерні повертали стволам бойову готовність і спокійно збували їх італійцям та іншим серйозним людям зі світу криміналу. Вони навіть мали на це дозвіл від сім'ї Демарко — однієї з найадекватніших серед мафіозних сімей в питаннях ведення справ. Живи, стрижи бабло, та збирай на безбідну старість у Флориді.

Але ж ні. Цьому йолопу Уолбергу закортіло притягти свою пасію на склад реквізиту, вирядитися в костюми з «Віднесених вітром» і залишити блокнот з усією тіньовою бухгалтерією без нагляду. І якісь мілкі злодюжки поцупили його разом із реквізитом.

— Коли цієї неділі ми підемо на обід до твоєї мами, — уїдливо продовжив Рокет, міряючи кроками персидський килим, — мені доведеться всерйоз поцікавитися, що про тебе казали вчителі. Вони ще в школі помічали твій клінічний дебілізм і потяг до дивних сексуальних ігор? Чи ця гниль проявилася тільки зараз, через згубну близькість до шоу-бізнесу?

Уолберг, потираючи величезну лілову ґулю на лобі, винувато втягнув голову в плечі.

Рекс різко зупинився й сперся кісточками пальців об стільницю.

— Гаразд. Паніку відставити. Що ми маємо? Ворушіть звивинами, не один же я маю за вас думати.

Один із амбалів, на прізвище Вілкінс, відкашлявся.

— Ну… на прохідній була дика бійка. Двоє хлопців зчепилися просто біля шлагбаума. Дружина одного, значить, пішла до іншого, а той, крім дружини, забрав ще й його собаку й не дає їм бачитися. Пес, до речі, взагалі відпад! Ніби морда бульдожа, а розміром із теля чи вівчарку...

— Вілкінсе, бляха! — гаркнув Рокет, ударивши кулаком по столу так, що всі здригнулися.

— Ти колишній коп, а поводишся як спадковий дебіл! Кого обходить собака?!

— Вибач, босе, — швидко знітився Вілкінс.

— Загалом, один із тих мужиків був такий кремезний. Рудий, у потертому пальті й на залізному протезі. Зважаючи на все, здається, він реально воював: на шиї армійські жетони майнули, та й погляд... Знаєш, такий важкий, якого не зімітуєш. А другий — високий, худий, навіть хирлявий. Той самий, до якого дружина пішла.

Рекс задумливо потер підборіддя.

— Отже, великий рудий ветеран-каліка, яких зараз у місті тисячі, і миршавий типчик, що спить із його дружиною. Негусто. Що скажете? Схоже на «схему двох долонь»? Поки одні влаштовують цирк на вході, інші чистять касу?

— Цілком можливо, босе, — кивнув третій безпеківець на прізвище Добсон.— Уся ця трійця на пікапі пурхнула з території рівно за п'ять хвилин до того, як там з'явився розкошланий Уолберг зі своєю Карен.

Рокет повільно повернувся до винуватця торжества.

— Окей, Уолбергу. А тепер напруж свої збочені ретт-батлерівські мізки...

Кабінетом знову прокотилися приглушені смішки.

— Який вигляд мали ті двоє кретинів, що вкрали наш реквізит і блокнот?

— Ну… — Уолберг зам'явся, знову почухавши забитого лоба. — Один був викапаний боєць Панчо Вільї.

— Тебе мама в дитинстві точно головою вниз впускала, — втомлено зітхнув Рекс.

— Та я серйозно, босе! Навіть Карен підтвердить. У пончо, з кулеметними стрічками навхрест на грудях і з дробовиком! Брюнет. Щелепа велика, квадратна, вилиці такі, як кам'яні. Усе як у морпіхів із вербувальних плакатів, тільки в мексиканському маскараді. А от другого… — Уолберг спохмурнів, задумливо чухаючи підборіддя. — Другого я десь точно бачив. Дрібний такий, щуплий. У кепці й брудному комбінезоні. І зуби… зуби в нього золоті. Фікси і зверху, і знизу. Паща прям світиться золотом.

Очі Рекса хижо зблиснули.

— Отак, це вже краще. Крадіжка реквізиту на замовлення — доволі часта практика. Цим промишляють дрібні студії, у яких бюджети такі, як у наших режисерів на таблетки та повій. Зелених новачків відкидаємо — у них для такого фінта ні нахабства, ні досвіду не вистачить. Залишаються досвідченіші хлопці. А таких шарашок у нас у місті з півтора десятка, ну, максимум два.

Рокет обсмикнув піджак, повертаючи собі звичний владний вигляд.