Розділ 3

Флора Бейлі, як популярна й вельми шанована екскурсоводка в районі Кіностудій, часто водила туристичні групи спеціальним маршрутом «Кримінальний Нуар-Сіті». Під час цих прогулянок туристи, могли дізнатися безліч місцевих секретів. Наприклад, про так звану «схему двох долонь», якою віртуозно користувалися місцеві шахраї та навіть серйозні грабіжники.
Суть схеми була елегантною у своїй простоті: однією долонею ти відвертаєш увагу, а другою — скоюєш злочин. Окрім дрібних кишенькарів, чимало серйозних грабіжників провертали в такий спосіб вельми великі справи. Вони створювали яскраву,  ситуацію, що намертво приковувала до себе увагу охорони та випадкових перехожих. Найчастіше для цього використовували пару артистичних спільників, які на рівному місці зчиняли гучний, яскравий скандал. А, як відомо кожній людині, скандал — це майже як безкоштовна театральна вистава. І поки вся увага натовпу була прикута до скандалістів, друга частина команди спокійнісінько обносила ту точку, яка їх цікавила.
Саме так усе й сталося в нашій історії.
Пізно ввечері, коли над Нуар-Сіті навис густий, вологий туман, на яскраво освітлену прохідну студії «Дюваль Бросс» із гучним гавкотом увірвався величезний британський бульдог. Хоч номінально він і вважався бульдогом, своїми розмірами пес радше нагадував вгодовану німецьку вівчарку. І ось, немов гарматне ядро, збивши з ніг одного з охоронців, що ловив ґав, він із веселим гавкотом почав намотувати кола біля прохідної, привертаючи до себе увагу.
Слідом за собакою, важко дихаючи й розмахуючи обривком повідця, прибіг Стів Б.
— Черчиллю! Черчиллю, трясця твоїй матері! Ось ти й знайшовся! Ходімо додому, паршивцю! — задихаючись, кричав актор, намагаючись упіймати пса за нашийник.
Охорона студії, що складалася переважно зі знудьгованих ветеранів Другої світової, любила собак, оскільки майже у кожного було у запасі одна-дві історії, як чотирилапі рятували їх або їх товаришів по зброї від мін і іншої вибухівки. Тому темпераментного пса, який зчинив переполох у їхній сонній зміні, сприйняли тепло і поблажливо, тим паче, що Черчилль явно не виявляв агресії, а лише пускав слину на черевики начальника зміни.
Стів, дещо затинаючись і активно жестикулюючи, заходився плести охоронцям байку: мовляв, гуляв із псом бульваром, той злякався якогось п’яного чолов’яги в пальті, вирвав повідець і дременув світ за очі. Ситуація здавалася цілком буденною (якщо заплющити очі на габарити собаки). Охоронці й не підозрювали, що це лише прелюдія, пролог тієї грандіозної вистави, яку їм судилося сьогодні побачити.
І ось, Черчилля вже пригостили  сосискою з чийогось пайка, а Стіва — сигаретою. Чоловіки збилися до гурту біля будки, обговорюючи, як паршиво зіграла минулого тижня місцева бейсбольна команда «Нуар-Сіті Іглз».
Аж раптом із туману виринула похмура постать. Це був Рік Річардсон у потертому старому пальті. Він був злий, неголений, а в зубах у нього тліла сигарета.
— Ну що, мерзенний викрадачу чужих дружин і чужих собак! — гучно проголосив Рік, погрозливо насуваючись на Стіва. 
— Думав, утечеш? Думав, сховаєшся на закритій території студії за спинами цих бравих хлопців?!
Стів картинно зблід і позадкував, ховаючись за кремезного охоронця.
— Ріку... Ріку, послухай, давай без рук! Я не хочу конфлікту!
— А я, бляха-муха, хочу! Ще й як хочу! — зло гаркнув ветеран, стискаючи кулаки. 
— Ти, козел, звабив і увів у мене мою дружину, поки я на війні кров проливав! А тепер ще й з моїм улюбленим собакою не даєш бачитися! Черчиллю, хлопчику мій, іди до татуся!
Примовляючи це, Рік непомітно дістав із глибокої кишені пальта шмат ароматного сиру пекоріно, купленого заздалегідь у крамниці італійця Петрачі. За цей сир Черчилль був ладен продати не лише свою батьківщину, а й кілька сусідніх держав. Зачувши божественний запах, Черчилль швидко ковтнув видану йому сосиску й кинувся до Ріка, радісно стрибаючи навколо нього, ледь не збиваючи з ніг і вдаючи щиру, неземну любов.
— Ось бачите, хлопці! Бачите, як він мене любить?! — Рік із театральним надривом звернувся до ошелешених охоронців, які вже почали підтягуватися до прохідної, намагаючись зайняти місця в першому ряді. 
— А цей боягузливий слимак не дає мені з ним бачитися!
— Ріку, ну ми ж усе владнали! — пискнув Стів, майстерно відігруючи роль загнаного в кут коханця. — Еллі сама тобі написала, що більше не хоче з тобою жити!
— Спочатку кинула мене, приславши «листа дорогому Ріку» на фронт, а потім ще й пса забрала! — Рік схопився за голову, звертаючись до глядачів. 
— Уявляєте, хлопці?! Сусід мій! Я допомагав йому паркан фарбувати! А поки я фріців бив в Арденнах, він із моєю дружиною спав у моєму ж ліжку! І тепер фарбує мій, бляха, паркан!!!
Натовпом охоронців прокотився гул обурення.
— Та все не так було, Ріку! Вона сама до мене прийшла! — верескнув Стів.
— Та ти ще гірший за тих япошок у Перл-Гарборі! Зараз я з тебе всю душу витрясу!
І Рік кинувся на Стіва. Черчилль, якого Рік подумки називав «пес-колаборант», радісно побіг слідом, сподіваючись отримати ще сиру.
— Зараз ти за все відповіси, брудний викрадачу дружин і собак! — ревів Рік, розмахуючи кулаками.
Думки охорони миттєво розділилися. Хтось, більш м'якосердий, заступився за хирлявого Стіва. Ті ж, хто сам мав подібний досвід після повернення з війни або чиї близькі зараз служать, горою стали за обдуреного ветерана Ріка. Зчинилася гучна, хаотична штурханина, у якій дві групи охоронців намагалися розборонити двох зчеплених «акторів». А за всім цим спостерігала третя група охоронців, якій було просто цікаво, чим усе це закінчиться. Увага на прохідній була приспана намертво.
Тим часом метрів за п'ятсот від прохідної, у густій тіні старих платанів, стояв пошарпаний тентований пікап Багсі. Усередині сиділи вбрані в усе чорне Лілі та Реджі. Крутячи на ланцюжку гральну фішку, Лілі під розмірене бурчання мотора розмірковувала про те, як вона взагалі докотилася до такого життя. У голові мимоволі виринув голос батька під час їхньої останньої сварки, якраз перед тим, як вона поїхала:
«От коли жебракуватимеш на вулицях, згадаєш мої слова! Зрозумій, Лілі, твоє акторство — це шлях до злиднів. Максимум, що тобі світить, — це ролі в масовці або дешева реклама зубної пасти. Там у них на студіях усе через ліжко! А ти не така, ти з продюсерами спати не будеш. Тож не псуй собі життя, залишайся в цирку й не шукай зайвих проблем!»
«А я пішла ще далі, тату, — подумки посміхнулася Лілі, дивлячись у темряву. — Замість того, щоб жебракувати, я стала справжнісінькою злочинницею». Вона замислилася: цікаво крадіжка студійного майна — це ще більший крок униз соціальними сходами порівняно з жебрацтвом, чи все ж таки певний перехідний, проміжний етап?
«Хоча, якщо поглянути з іншого боку, я — шляхетна злочинниця, — заспокоїла себе дівчина. — Красти реквізит і декорації заради незалежного мистецтва — у цьому навіть є певна поетичність».
Тим паче, що Фостер палко запевняв усіх, що це зовсім не крадіжка, а «оренда на особливих умовах». Адже вони не збиралися красти реквізит назавжди. Вони планували акуратно взяти його, «покористуватися без дозволу», а потім так само тихо повернути на місце. Та й узагалі, так просто склалися обставини!
А все починалося так добре. Пішли читки сценарію, почалися репетиції. Майлз і Віллі, зважаючи на невеликий бюджет, хотіли, щоб актори ідеально знали текст і свої мізансцени. Вони не могли дозволити собі витрачати дорогу кіноплівку на зайві дублі. І ось під час одного з таких генеральних прогонів, до офісу зателефонував один зі спонсорів фільму — власник аж трьох молочних крамниць. Він заявив, що його племінниця більше не зніматиметься в Майлза. У дівчини з'явився новий багатий залицяльник, і акторство їй раптом перестало подобатися. А отже, молочник більше не збирався вкладати жодного цента у виробництво «Крику в пустелі».
Після короткої наради, сповненої скорботи й нецензурної лайки, Майлз і Віллі вирішили здійснити зухвалий план під кодовою назвою «Хитрість Робін Гуда». Мета: відвернути увагу охорони та пробратися на центральний склад реквізиту студії «Дюваль Бросс», де Багсі домовиться з одним із місцевих робітників, щоб той залишив відчиненим вікно на даху.
Для проникнення обрали Лілі та Реджі, оскільки для цього завдання були потрібні певні акробатичні навички.
Коли Лілі вперше озвучили цей план, її першою думкою було: «У що я вплутуюся? Якщо нас пов'яжуть копи, моя кар'єра закінчиться, так і не розпочавшись». Але з іншого боку, амбіції брали гору. Вона до нестями хотіла досягти успіху. Майлз хоч і був неймовірним ексцентриком, але фільм вимальовувався справді дуже навіть цікавий. Та й Флора… звісно, щиро любить її, але годувати Лілі та платити за неї частку оренди з однієї лише любові — вона точно не буде довго це робити . Крім того, Лілі все ще кипіла від злості: минулого місяця на кастингу в черговий мюзикл «Дюваль Бросс»  їхній продюсер пропхнув свою бездарну коханку на хорошу роль другого плану, хоча Лілі обходила її за всіма акторськими параметрами.
«Тож нехай знають, козли, як ображати справжні таланти», — мстиво подумала вона, єхидно всміхаючись у темряві кузова.
Дверцята пікапа рипнули. До них підбіг засапаний Багсі.
— Так, вистава почалася! Хлопці там веселять охорону, як треба! У нас є хвилин десять-п'ятнадцять від сили. Пішли, друзі! — швидко заторохтів він, перевіряючи годинник.
Лілі та Реджі, підхопивши спортивні сумки з інструментами, вислизнули з машини й короткими, безшумними перебіжками рушили до глухого триметрового бетонного паркану, що оточував територію складів.
— Ех, це нагадало мені Францію, Лілі, — театральним пошепки завів свою уже звичну пісню Реджі, тулячись спиною до бетону. 
— Я і хлопці, і безстрашні дівчата з Опору... Ми були як тіні. Суцільна зосередженість. Лишень наша хоробрість освітлювала нам шлях у мороці.
— Тож бо я дивлюся, так темно навколо. Сильно трусишся, герою? — Лілі єхидно посміхнулася, зблиснувши зубами в напівтемряві.
— Ой, та зовсім я не трушуся! — Реджі дещо ображено надувся. 
— Давай краще ділом займатися, а не плескати язиком! — відповів він таким тоном, ніби це Лілі його відволікала.
Реджі зчепив руки в «замок», роблячи сходинку. Лілі з розгону, легким котячим стрибком заскочила на його долоні, відштовхнулася, злетіла в повітря, намертво вчепилася в край бетонного паркану й одним злитим, витонченим рухом підтягнулася нагору.
— Не відставай, Капітане Америко! — кинула вона вниз і, розкинувши руки для балансу, швидко пішла вузьким краєм паркану.
Реджі внизу діловито дістав із сумки альпіністський гак із мотузкою. Уявляючи, що зараз на нього, як у кіно, спрямовані об'єктиви десятків камер, він із пафосним замахом закинув гак на стіну й доволі спритно видерся нагору.
«А він хоч і базікає багато, та, здається, частка правди в його байках усе ж таки є», — відзначила про себе Лілі, спостерігаючи за його вправністю.
Швидко пройшовши по стіні, вони опинилися навпроти плоского даху потрібного їм складу. На самісінькому верху чорнів прямокутник відчиненого вікна. Лілі присіла, оцінила відстань і зробила точний, вивірений стрибок, м'яко приземлившись на гудроновий дах.
За кілька секунд поруч із нею приземлився Реджі. Його стрибок був трохи менш граційним і злегка незграбним, він ледь не клюнув носом, але встояв.
— А ти не такий уже й безнадійний, Редж, — схвально прошепотіла Лілі.
— А я ж тобі казав! — широко всміхнувся брюнет, випинаючи груди.
І тут доля, немов вирішивши збити з нього пиху, втрутилася в операцію. Реджі ступив крок, послизнувся на вологій від вечірнього туману плямі моху й із диким помахом рук заковзав до краю даху. Він дивом утримав рівновагу на самісінькому краю, важко дихаючи, і з винуватою посмішкою знову витріщився на Лілі. Дівчина лише завзято пирснула від сміху, прикривши рот долонею.
— Ходімо вже, командос.
Вони пролізли у вікно й опинилися всередині величезного, триповерхового ангара, який, судячи з різного устаткування, також використовували як швейну майстерню. Поки Лілі швидко й безшумно спускалася сходами, її погляд жадібно чіплявся за довколишню розкіш. Рядами висіли костюми різних епох: сяйливі лицарські обладунки, гаптовані золотом гусарські мундири, пишні кринолінові сукні, потертий ковбойський одяг, стелажі з муляжами зброї та скрині з бутафорськими коштовностями.
Від розмаїття всього цього багатства в неї солодко завмирало серце. «Ось чого я хочу, — із трепетом подумала Лілі, вдихаючи запах нафталіну та старої тканини. — Проживати тисячі життів. Дарувати емоції. Хоч як парадоксально, граючи вигадані історії на сцені, живучи чужим життям в одній короткій миті, ти ніби робиш себе трохи помітнішою для вічності. І живеш на кілька митей довше за звичайних людей». Цією думкою із нею поділилася Іда Таверо під час чергової театральної репетиції. І попри всі важкі, а часом відверто мерзенні та брудні особливості кінобізнесу, саме ця романтична ідея допомогла укріпити мотивацію Лілі в тому, що акторство — це вірний шлях для того, щоб досягти чогось значущого в житті.
Вибігши на вулицю, вона швидко відсунула важкий засув і розчахнула металеві стулки воріт, впустивши Багсі, який якимось незбагненним дивом примудрився заїхати майже безшумно, хоча його пікап кашляв, як курець зі стажем. Вискочивши з машини, він влетів усередину, на ходу дістаючи з-за пазухи величезний, зім'ятий аркуш паперу, списаний густим почерком Майлза, і почав квапливим шепотом диктувати список необхідних речей. І робота закипіла.
Вони гасали між стелажами, немов діти в магазині іграшок для дорослих ковбоїв. Кузов пікапа стрімко заповнювався: важкі револьвери, потерті вінчестери, пончо всіх кольорів веселки, фланелеві сорочки, шкіряні чоботи зі шпорами, мішки з фальшивими золотими зливками та ще тисяча й одна дрібниця, потрібна для народження фільму.
Якоїсь миті з глибини ангара виринув Реджі. Він був виряджений як поплічник Панчо Вільї(мексиканський революціонер початку двадцятого століття): у квітчастому пончо поверх чорного одягу, груди навхрест перев'язані двома кулеметними стрічками, а в руках він стискав масивний помповий дробовик. Реджі був червоний, як рак, його буквально трясло від стримуваного сміху.
— Друзі! Ви мусите це побачити! Просто зобов'язані! — прохрипів він, підбігаючи до Лілі та Багсі.
— Що там, Редж? — Багсі невдоволено вишкірив золоті зуби, кидаючи в кузов чергове сідло.
— Якщо це знову якась твоя дурість, я тобі точно вріжу! — засапано попередила Лілі, витираючи піт із чола.
— Ні-і-і, це прям дуже важливо! І дуже смішно! — Реджі махнув рукою, манячи спільників за собою.
У дальньому кінці першого поверху були сходи, що вели в глибокий підвал. Там, окрім додаткових складських приміщень, були облаштовані дві невеликі кімнатки з диванами — на випадок, якщо хтось зі швачок або реквізиторів працював допізна й залишався ночувати на студії.
Зазирнувши в прочинені двері однієї з таких кімнат, Реджі застав там прецікаву картину. Прямо на продавленому дивані молодий, міцний хлопець і неймовірно фігуриста дівчина (як потім, смакуючи деталі, переповідав усім Реджі) займалися пристрасним, гучним коханням. Здавалося б, що тут такого? Усі люди цим займаються. І навіть такий схильний до перебільшень хлопець, як Реджі, на своєму віку побачив чимало голих жінок. Але цю мить пристрасті виділяла одна пікантна обставина: і хлопець, і дівчина були повністю вбрані в розкішні, автентичні костюми аристократів американського Півдня XIX століття.
Хлопець, ритмічно рухаючись, пафосно стогнав:
— О, я кохаю тебе, Скарлетт О'Гаро!(відсилка до фільму і книги Відсені вітром) 
А дівчина, закочуючи очі, пристрасно стогнала у відповідь:
— О, Ретте! Я не буду думати про це сьогодні! Я подумаю про це завтра!(також відсилка до Віднесених вітром)
Попри весь цей театральний драматизм, на містері «Батлері» з одягу залишилися лише сюртук і циліндр — штанів не було й близько. А «Скарлетт», задерши кринолінові спідниці, щедро демонструвала підглядуючим Лілі, Реджі та Багсі ті частини тіла, які пристойна південна леді того часу взагалі нікому не повинна показувати, окрім законного чоловіка.
— От же збоченці! — з веселою іронією прошепотіла Лілі. 
— Перетворили видатних «Віднесених вітром» на вульгарну секс-гру в підвалі! І ти, Редж, теж молодець! Ми тут на ділі, а ти відволікаєшся на таку нісенітницю. Пішли звідси, не будемо заважати людям долучатися до класики.
Лілі розвернулася, збираючись піднятися нагору. Але тієї миті «Скарлетт» розплющила очі, побачила у щілині дверей золоті фікси Багсі та обличчя Реджі, і видала пронизливий виск. «Батлер», дивом не згубивши циліндр, зіскочив з дивана, судомно натягуючи штани.
— Ви хто такі, бісові виродки?! Ану геть звідси! Охорона! — заволав він, кидаючись до дверей.
Але Реджі, як справжній диверсант, справедливо вирішив, що найкращий захист у тилу ворога — це раптовий напад.
— А ти сам що тут забув, довбаний збоченцю?! — заволав Реджі у відповідь не менш люто. 
— Я зараз сам охорону покличу, нехай подивляться, чим тут працівники займаються!
З цими словами він із розмаху огрів невдаху-коханця прикладом бутафорського дробовика просто по лобі. «Батлер» охнув і осів на підлогу. Реджі схопив ошелешеного Багсі за барки.
— Тікаймо!
Вони кулею вилетіли з підвалу, приєдналися до Лілі, на ходу підхопивши решту ящиків із бутафорією. Багсі, пробігаючи повз стелаж із дріб'язком, як премію за якісно виконану роботу, змахнув у свій бездонний мішок кілька дрібних предметів кухонного начиння, якийсь дорогий блокнот у шкіряній палітурці та пару мініатюр будівель, які потім чисто випадково опиняться в кишенях його колег-реквізиторів з інших студій.
Уся трійця кулею вилетіла на вулицю, покидала речі в кузов і заскочила до кабіни. Пікап заревів, плюнув сизим димом і, не вмикаючи фар, розчинився в рятівній темряві.
А за п'ять хвилин біля прохідної студії Рік і Стів Б, зрозумівши, що виділений їм час сплив і виставу пора закінчувати, майстерно відіграли фінальну сцену примирення. Рік, пустивши скупу чоловічу сльозу, потис Стівові руку, пробачив йому все й забрав Черчилля. Зібравши рідкі оплески розчулених охоронців, троє талановитих вуличних артистів неквапом рушили в темряву ночі — нарешті все було готове для появи їхнього майбутнього кіношедевру.