Розділ 1 (вересень 1946)

— Надто низька. Надто висока. Завеликий ніс! Занадто молода, занадто стара — ти уяви собі, навіть і таке було. Ви хочете забагато за виконання трюків. У вас занадто невідповідний типаж… — Лілі міряла кроками тісну кухню, люто жестикулюючи, немов відбиваючись від невидимих ворогів.

— А-а-а, як же дратує це їхнє вічне «надто», Флоро! Як вони дістали! Вічно їм усе не так! А той останній виродок, до якого я ходила сьогодні вранці, взагалі видав мені на другому етапі кастингу...

Лілі різко зупинилася, важко дихаючи. У світлі тьмяної лампи її очі палали злим вогнем.

— І що ж він видав? — Флора незворушно потягнулася до пузатої пляшки дешевого червоного вина і хлюпнула у свій келих пурпурну рідину, намагаючись підтримувати світський тон бесіди, попри дедалі хмельніший стан від випитого.

— Відводить мене в куток, дивиться масними оченятами і заявляє: «Якщо ти мені подрочиш, лялечко, то я домовлюся, щоб тебе точно взяли. Я не остання людина на цій студії і багато за що відповідаю». От же ж худий прилизаний козел!

Флора поперхнулася вином, але згодом на її губах заграла хитра усмішка.

— Ну, сподіваюся, ти йому довела, що ірландські жінки за характером майже такі самі, як італійські, от тільки співають гірше?

— Аж ніяк не гірше! Я співаю краще за тебе, — пирхнула Лілі, на мить скинувши напругу.

— Це лише ти так вважаєш, Лілі, — розсміялася Флора, відпиваючи з келиха. — Ну то й що там із тією не останньою людиною, яка сама себе задовольнити не може?

— Ну а що... — дівчина знизала плечима й гірко посміхнулася; у її голосі зазвучала сумна іронія, змішана зі втомою.

— Взяла стілець, розмахнулася і розбила йому об голову. А потім прибігла охорона й вивела мене попід білі рученьки на вулицю.

— Я так розумію, у той мюзикл тебе не взяли? — з непроникно серйозним, майже кам'яним обличчям уточнила Флора, хоча в куточках її очей танцювали бісики.

— Аякже, звісно, взяли! — Лілі театрально сплеснула руками.

— Прямо на вулицю вибіг їхній головний бос, упав на коліна й заволав: «Міс Брін, ви так круто розбили макітру нашому другому кастинг-менеджеру, що ми з величезним задоволенням візьмемо вас у нашу постановку! Таланти не повинні марнуватися».

— А чом би й ні? У житті всіляке трапляється, — філософськи зауважила Флора.

— До війни чимало чоловіків покрутили б пальцем біля скроні, якби дізналися, що жінки працюватимуть у патрульній поліції. А зараз нічого, звикають. Навіть поважають.

— Звикають, Флоро. Але на розбивання голів усяким хтивим козлам студійне начальство поки що не дивиться так поблажливо. Боюся, що до такого наше суспільство ще не дозріло.

— Ех, ну нічого. Годі хандрити. Ти їх усіх ще підкориш, от побачиш, — тон Флори став м'яким та лагідним.

— У тебе точно все вийде. Таких, як ти, наш кінобізнес і Золоті Пагорби ще просто не бачили. Вони застрягли у своїх шаблонах і поки не розуміють, що така талановита дівчина з такою підготовкою може зіграти і відчайдушну ковбойку, і піратку, і небезпечну гангстерку з автоматом Томпсона. Та кого завгодно! А не тільки цих вічних фатальних красунь, блідих страждальниць або дурнуватих закоханих простачок, яких вітром здуває.

— Тільки ти мене й розумієш, Флоро, — Лілі важко зітхнула, підійшла до столу, сумно підперла щоку кулаком і втупилася удалечінь, дивлячись крізь кухонне вікно, за яким у нічній темряві мерехтіли неонові вивіски району Кіностудій.

Побачивши, як подругу знову затягує в болото відчаю, Флора рішуче взяла пляшку. Вона щедро хлюпнула вина спочатку собі, а потім по вінця наповнила порожній келих Лілі.

— Ну, не сумуй, подруго. Давай краще вип'ємо за твій неминучий майбутній успіх. І за твої карколомні таланти, які, — Флора хихикнула, — у прямому сенсі слова збивають чоловіків з ніг!

Після цих слів із грудей Лілі вирвався щирий дзвінкий сміх. Вона взяла простягнутий келих і з теплом в очах сказала:

— Чудовий тост, міс Бейлі. За успіх! За твій і мій.

Кришталевий дзвін келихів розчинився в затишній тиші кухні. За такими розмовами, із сиром, фруктами й терпким каліфорнійським вином, минав їхній черговий вечір. Дві подруги винаймали цю тісну, але затишну квартиру на другому поверсі старого рипучого будинку на околицях району Кіностудій.

Як міг би помітити уважний читач, одну з них звали Лілі Брін, і їй ледве виповнився двадцять один рік. Це була невисока, жилава дівчина з милою зовнішністю, яка, на жаль, не зовсім вписувалася в стандарти тогочасного шоу-бізнесу. За її плечима було циркове минуле, а в душі горіло палке бажання стати справжньою актрисою.

Другу звали Флора Бейлі. Досвідчена, двадцятичотирирічна старша подруга, вона жила в Нуар-Сіті вже цілих три роки, що порівняно з Лілі, яка приїхала лише півроку тому, робило її фактично місцевою старожилкою. Вона була брюнеткою з яскравою італійською харизмою та зовнішністю, через яку в майбутньому її постійно порівнюватимуть з італійською актрисою Джиною Лоллобриджидою.(Відома італійська, актриса 1950–1960-х років)

Флора щиро намагалася опікуватися юною ірландкою та підтримувати її. Працюючи екскурсоводкою в одній із найбільш туристично активних частин району Кіностудій, вона вічно крутилася в натовпі, постійно щось чула, з кимось знайомилася і знала, здавалося, усі місцеві плітки. Принаймні, саме такою всезнаючою покровителькою вона намагалася виглядати в очах Лілі. Будучи наймолодшою донькою у величезній, галасливій італійській родині, де нею вічно попихали старші брати й сестри, Флора насолоджувалася можливістю побути для когось авторитетом. А молода екс-акробатка, добра, недосвідчена й трохи запальна, ідеально підходила на роль молодшої сестрички.

— Головне, Лілі, що ти не даєш себе скривдити. Золоті Пагорби та кінобізнес не прощають слабкості й поступливості. Зжеруть і не поперхнуться. Вважай, ми в самому центрі м'ясорубки, — вимовила Флора, з пафосом обводячи рукою обшарпані стіни кухні, ніби підтверджуючи, що вони з подругою — частина великої гри.