Жінкам, які знають, що таке справжній крик душі!
Вона стояла на безлюдній вулиці рідного міста і мовчки дивилася в небо.
Місто спало, занурене в туман і ніч. Ліхтарі розсипали по бруківці блідий світло-сріблястий відблиск, а холодне повітря було майже непробивне. Навколо не було ні звуків, ні руху — тільки її думки, що кружляли, мов крижані метелики, ріжучи серце.
Вітер торкався її обличчя, але вона майже не відчувала холоду. Усередині було значно холодніше. Там, де мали жити спокій і віра, оселилася тиша, важка й глуха, мов камінь. Не тиша її лякала, а болюче усвідомлення своєї самотності. Того,що вже не здатна покохати.
Сніжинки повільно опускалися на землю, перетворюючи її на біле полотно. Та жінка цього не помічала. Їй хотілося стати демоницею, яка не здатна відчувати емоції.
Бо бути людиною означало відчувати надто багато. Надто глибоко. Надто боляче. А вона втомилася нести цей тягар щодня, прокидаючись із грудкою в горлі та засинаючи з порожнечею в душі. Єдина річ, яка тримала її в цій реальності, були пісні гурту ,,Сонце в бетоні''. Здавалося, голос фронтмена Тимофія Базиленка проникав у саме її єство. Він знаходив у ній ті рани, які вона так старанно ховала навіть від себе.
Цей гурт, заснований у Львові влітку 1984 року, згодом став справжнім голосом покоління українців, чия юність або молодість припала на другу половину 80-х.
У її серці залишався слід музики — тихої, що не судила, не вимагала і не питала, а просто дозволяла бути. Кожна нота перегукувалася з її власним болем, нагадуючи, що навіть у самотності вона не одна.
Вона знала, що цей стан короткий, що за горизонтом завжди буде реальність зі своїми правилами й обмеженнями. Але поки вона йшла туманом, поки сніг стирав її сліди, вона була вільною. Вільною у власній тиші, у власному болю, у власній силі.
Їхні пісні зараз давали їй змогу бути собою у світі, який цінує лише статус.
Видихнувши, жінка зрушила з місця і зникла у тумані. Сніг посилився, намагаючись стерти її сліди. Але вона назавжди залишиться у пам'яті - нерозгаданою таємницею.