XXIX розділ Павло

Ми їхали десь три години і майже весь час мовчали. Ксю то дрімала, то задумливо дивилась у вікно. 

Сходження було досить легке, враховуючи, що вона до цього в похід не ходила ніколи. 

На вершині я хотів їй запропонувати зустрічатись і Роман все мене до цього підводив, та так і ненаважився. Хоча момент був прекрасний, такий, що годі й мріяти. 

По дорозі назад ми майже не спинялись. І в раз я почав її наздоганяти, жартуючи вона побігла наперед, все було весело, до поки не над’їхали два мотоцикла. І сталось те, що ніхто не міг передбачити. Вони з’явилися тоді, коли стежка проходила навколо пагорбу і з одного боку була наче прірва, вся в кущах, деревах і величезній траві, крізь яку не видно землю. Ксю оступилася, даючи дорогу тим ненормальним, і впала. 

Я підбіг, та нічого видно не було. Це був жах, Кирило єдиний розсудливий з нас, який не панікував відразу викликав рятувальників. Ми почали з’єднувати всі кофти, що мали, роблячи умовну мотузку, щоб я міг спуститись, хоча б глянути де вона. 

На наші крики, вона не відкликувалась. Ніхто не знав чи там метри чи кілометри того урвища. Паніка, страх, не розуміння що робити, все це було у всіх нас. Я почав спускатися, бо коли будуть рятувальники ми не знали. 

Кирило описав їм ситуацію і скинув геолокацію нашого місця знаходження. Я спустився буквально на два метри і тримаючись за якесь невелике дерево почав дивитись вниз в пошуках Ксю. Мій погляд шукав рух, хоть щось, що допоможе, та нічого не було видно. Враз усі ми почули шалений гул над головою. 

Рятувальники були на вертольоті, але він не міг тут приземлитись, тож двоє з них з ношами спустились до нас. Наказали мені піднятись назад. Я ледве виліз, бо наша мотузка ледь не розв’язалась. 

Рятувальники мали альпінійське спорядження, мушу сказати хлопці з ДСНС готові до всього. Вони зачепили троси і один з них почав спуск. Десь метрів тридцять внизу він гукнув, щоб спустили ноші. Ніхто не знав чи жива Ксю і чи зможуть вони її підняти. Коли ми всі допомагали їх обох витягати, я подумки молився. Молився, щоб вона була жива. Вже ближче я побачив фіксатор на шиї, значить жива, точно жива.

Рятувальники передали по рації щось і вертоліт знову висів над нами, спускаючи троси додолу. Ксю була непритомна, сказали що треба терміново в лікарню, ми лиш перепитали куди вони її відвезуть і вона разом з рятувальниками здійнялась догори. Вертоліт передав її трохи нище на швидку, що вже очікувала, яка й повезла її до лікарні. 

А ми в шоці і смутку спускались ще кілька годин, переважно мовчки. Я картав себе цілу дорогу, адже це була моя ідея, це я її сюди привів. Краще б цього ніколи не було. Та назад вороття немає. Я дорікав собі і молився, хотілось кричати від болі, та я тільки мовчки йшов вниз.