XXVIII розділ

Встала я вдосвіта, навіть сонце ще спить в таку рань. Але Павло з іншими вже припаркувались коло мого дому. Вигляд у мене явно не з найкращих, самі винні, хто ж так рано кудись їде. Я взяла свій ранець з їжею і сіла до Павла в машину. Загалом ми їхали трьома автівками, так би мовити по парам, хоча й могли взяти лиш дві. Але хлопці, такі хлопці, люблять дівчат возити.

Дорога трішки далека і я ще спочатку дрімала, організм потребував сну. Всі інші здається й не лягали, такі бадьорі. Ми зупинились в Яремче на заправці випити кави. Я заодно взяла круасан з шоколадом. А що? я не їла в 4ій ранку, бо як можна їсти в цей час уявлення не маю. Оля боком на мене дивилась, та хіба я винна, казала їй попереджати про таке потрібно. 

Що ж десь о восьмій ранку ми доїхали до місця з якого мали йти пішки. Кожен взяв свій багаж на плечі, у хлопців він був якийсь аж занадто великий, що вони туди напхали уявлення не маю. Перейшовши дорогу ми попрямували вже якимись не то городами, не то полями і наче вийшли на дорогу по якій попри нас проїхала фіра з кіньми. Ось тобі й природа, ніяких вихлопних газів, автівок, та що казати навіть ровер тут не часто зустрінеш. 

Сходження досить довге та далеке, зізнаюсь в такі походи я ніколи не ходила, добре, що поки ми йдемо наче гуляємо, ніяких підйомів, які я собі уявляла. Далі ми вийшли на якусь галявину де було господарство з вироблення козячого чи то овечого сиру. А може і те і інше, я не дуже обізнана в тому. 

Дорога проходила через якісь шалено високі лопухи, вперше таке бачу. Відтак ми зайшли у ліс, де почався трішки підйом, наполовині якого я присіла, не могла далі йти, потрібен був перепочинок. 

Ми вирішили трішки перекусити, тут Оля підходить і каже:

- Здається тут десь є ведмідь, зверни увагу на ці кущі і зламані гілки.

В мене душа в п’яти застрибнула. 

- Як, ведмідь? Ти жартуєш, я вмру від стресу, давайте вертаємось, я далі не піду.

- Та, що ти її слухаєш. Немає тут ведмедів, тим паче вони нас більше бояться, а ніж ми їх, - промовив Павло. 

Та це анітрохи мене не заспокоїло. 

- Сюди зараз ходять багато туристів, тому їх точно тут нема, - Роман теж намагався мене заспокоїти.

Але у страху «великі очі» і зараз вони на мені. Надя змінила тему, махаючи пальцем до Олі, і я наче відволіклась. Нарешті цей підойм закінчився і ми далі йшли по рівній дорозі. 

Відстань звичайно вражаюча, протяжністю 23 км. Тобто до вершини нам потрібно йти 6-7 годин. От тобі і кардіо, добре, що Оля мене на той спорт тягає, бо я б точно не дійшла. 

Останній пагорб давався вже легко, з нього відкривались такі краєвиди, що хотілось завмерти на тому місці і запам’ятати кожен вид, кожен листочок, кожну хмарку й дерево. 

А на самій вершині нас чекав сюрприз, те чого неможливо було очікувати. Табун коней, п’ятеро різних красивих коників. Один сірий, один гнідий, два коричневі і маленьке лошатко, які зовсім нас не боялись. А коли ми розклали їжу, то коники не питаючи дозволу просто зайшли і почали їсти все що бачили. Таким чином половина нашого столу була втрачена, та ніхто про це не жалкував. 

Павло зробив мені сюрприз, зі свого кінського рюкзака він витягнув кавун та холодне шампанське. У мене був шок. Дівчата теж були здивовані, як він його сюди дотягнув. Але добре що був кавун, так як коники нас трішки об’їли. 

Вид на Говерлу, шампанське, здається нічого кращого зі мною не могло трапитись. Тут так добре, що ми не хотіли вертатись. 

Коники десь помандрували собі. Як вони взагалі вийшли і спустились звідси, я не розумію. Бо це було наче кадр з кінофільму, ми присіли і тут перед нами нізвідки, наче з ущелини один за одним почали виходити коники. Шкода що ніхто не зафіксував цей момент, хоча фото з кониками у нас все ж були. 

Павло мене обійняв і ми сиділи так ще деякий час. Загалом не зчулися як на годиннику вже було 15:00 тож нам час повертатись, адже попереду ще спуск. 

Спускалися ми досить швидко, зустрічаючи по дорозі людей, що ще йшли наверх. Ми дуркували, я тікала від Павла, він мене наздоганяв. В один момент, коли я бігла, на зустріч нам звідкись виїхали хлопці на гірських мотоциклах і я незауважила, хотіла відійти в бік, оскільки дорога не дуже широка, як оступилася. Моя права нога не відчула під собою землю і мене з шаленою швидкістю понесло з гори до низу в урвище. Хаотично лапаючи всю рослинність на своєму шляху, я не могла зупинитись, аж поки, удар і далі нічого.