XXVI розділ

У вівторок вранці прийшло сповіщення, що моє крісло вже на пошті. Я одягла спортивне плаття і побігла його забрати. Яке ж воно не зручне, добре що нести не далеко. Заледве донесла, розпакувала, потрібно було прикрутити сталеві ніжки. Наче вийшло. Стоїть, не хитається.

Відкриваю балконні двері, щоб його туди занести, а воно не вміщається в прохід. Оце весело. Мабуть ніжки треба зняти і скласти його вже на балконі, але покручу може пролізе. Крутила ним аж поки не застрягла в проході, капець і не туди, і не сюди. Що робити? Дивлюсь і почуваюсь дурепою, але на щастя якось пропхала. 

Поставила, а воно майже впритик від стіни з підвіконням до перил. Щось я не глянула на його ширину коли замовляла, добре, що влізло. Подушку для нього, я ще не пошила, тому візьму, яка є. Довгоочікуваний момент настав, сідаю. О, яка ж це краса. Яке зручне крісло і яке водночас просте та стильне. Тепер моя відпочинкова зона буде виключно тут. Мені вставати з нього не хотілось, так добре. Мабуть зроблю собі чашечку кави. От би ще міні столик сюди, та замість нього поки буде підвіконник, єдиний мінус якого, я не врахувала, а помітила надто пізно. Взявши каву, яку я люблю наливати по вінця, я обережно сіла в крісло, зробивши міні ковток і ставлячи чашку на підвіконня побачила як моя кава почала на мене текти. Бо підвіконня похиле. Що за голова дурна, я, крісло все в каві, попила називається. Добре, що на подушку не попало. Я встала струсила з себе кавові краплі і пішла переодягатись. Як можна було так затупити. Де я літаю, сама не знаю. 

Ледь встигла одягти чисту футболку, як тут дзвінок у двері, чесно за весь цей час до мене вперше хтось прийшов і це точно не сусіди,  з якими я максимум вітаюсь в коридорі. Питаю:

- Хто там? – якось навіть лячно стало.

- Кур’єр, вам посилка.

- Зачекайте, - заглядаю в зрачок впевнитись, що то кур’єр. Мені сюди посилка, звідки? Мабуть помилка якась.

- Ви Оксана Олександрівна?

- Так. – з подивом відповідаю.

- Це Вам, все оплачено, тільки розпишіться, що отримали. – вручає мені невеличку коробочку, я розписуюсь.

- Дякую, - зачиняю двері і не розумію що там, та власне від кого. Адрес вказано лиш мій, а про відправника нічого немає. Розпаковую і здається я зрозуміла від кого. 

Всередині лист, написаний від руки, упаковка зефіру та кепка. Військова кепка, яку я колись просила в Дениса. Розгортаю лист, сідаю в своє крісло та читаю кожне написане слово.

«Привіт моя крихітка. Знаю мене довго не було, тому трішки поясню. Та наперед хочу сказати, що все добре,  не переживай.  Ми були під Бахмутом і вийшло так, що з права в нас був відкритий фланг, але ми не знали, що хлопці відійшли з позицій, одним словом орки обійшли з того боку і вийшли прямо на нас. Дехто загинув, їх було значно більше і я потрапив в полон. Не хочу вдаватись в деталі, та вижити там було важко, чесно я кілька раз прощався із життям. На щастя, Бог мене все-таки витягнув з того пекла. Не знаю як, але мене подали в списки на обмін. Я не вірив, бо кілька раз нас возили наче на обмін, та так і до кінця не доходило. І от 25 травня це сталося. Цей день я не забуду ніколи, відчуття волі, крихітко я не знаю як тобі передати свої відчуття, коли нарешті мене огорнули нашим прапором і я зрозумів,  що все, я дома. Я плакав чесно, перший раз в житті я плакав від щастя,  щастя, що я вільний нарешті і я на своїй землі. Не знаю чи розумієш ти, що таке вільний? Вільний думкою, вільний тілом, вільний в діях, в пересуваннях, вільний це не просто слово. І я це відчув сповна на собі. Тому цінуй волю, за яку ми боримось.

Звичайно перебування в полоні не пройшло безслідно, тому мене одразу відправили на лікування. Я не міг тобі зателефонувати, оскільки втратив телефон,  а номер, вибач не пам’ятаю.  Та я пригадав адрес, як ти мені казала: вулиця в честь Кобзаря, а номер будинку і квартири рівний пальцям однієї руки. Надіюсь я нічого не наплутав і ти отримаєш мій лист. 

Останнім часом був у Києві, але коли лист дійде, я вже мабуть буду в Штатах. Фірма, де я працював оплатить мені лікування там, та й на фронт я поки не придатний для повернення, тому лечу туди, де ти казала,  щоб я залишився для твого спокою. 

Вирішив написати, щоб ти не шукала і не переживала за мене. Моя люба крихітко не тривожся. Я обов’язково повернусь, тільки не знаю як довго буду лікуватись. 

Надіюсь у тебе все добре. Ще зустрінемось у Харкові коло колеса в парку одного недільного вечора, а поки пробач, що не зумів приїхати у гості. Висилаю свою кепочку, я обіцяв собі, що таки вийду звідти, щоб ти змогла її одіти. І зефір найсмачніший з Києва.

Я обіцяю повернутись, тому не сумуй, ми неодмінно ще разом відсвяткуємо нашу таку довгоочікувану Перемогу. Не втрачай віри, як я не втратив. 

Бережи себе. Твій друг Ден»

У мене виступили сльози від прочитаного. Але я щаслива, що з ним все добре і що він надіслав мені звісточку про себе. Нарешті мені не буде так тривожно, адже лікарі і медицина у Штатах мабуть кращі, там є його колеги, що попіклуються про нього і я можу бути спокійна. 

Дякую Тобі Боже, дякую,  що чуєш мої молитви. 

Я витягла скуштувати одну зефірку. Взяла до рук кепочку, вдихнула її, щоб відчути його присутність. Закрила очі і поринула у відчуття,  наче опинилась в тому комплексі, де взимку зустрілись, наче він дійсно був тут. 

Обережно склала її в шухлядку, доїла зефір і задумалась. Яке ж наше життя. Воно складається зі стількох днів, а ми пам’ятаєм лиш деякі. Тисячі подій, та в спогадах залишаються лиш відчуття. То музика, то запах, а інколи смак повертає нас у минуле до тих, з ким ми були в ту мить. 

Життя – це миттєвість, воно так швидко пролітає і так нагло може обірватись нажаль. 

Так, ми не зустрілись, але сьогодні я відчула його присутність просто, отримавши звісточку від нього. Мені це було необхідно, щоб жити далі.