XXV розділ

Наступного ранку мене трішки поболювала голова, мабуть від вчорашнього пива. Я заварила собі каву і вийшла на свій мінімалістичний балкон, який мабуть призначений саме для кави. Вид виходить у дворик, де зазвичай по вечорам літні жінки сидять на лавочках і теревенять про всіх і все. Якщо прислухатись, то можна дізнатись про усі новини містечка. Такі собі місцеві новини на вечір. 

Тут все чудово тільки не вистачає стільця на якому можна було б посидіти. Місяць тому я купила невеличкий горщик та посадила ніжні рожеві сурфінії. Які уже встигли підрости. Люблю, коли красиво. От думаю купити мені крісло сюди чи гамак якось вчепити. Але мабуть для кави краще крісло, а для читання книг гамак. Та я не так часто читаю, як п’ю каву, тому вирішила, що крісло буде доречніше. 

Допивши каву, зайшла всередину квартири і почала гуглити. Мені одразу вибило в JYSK та епіцентрі. Але в епіцентрі я тут дивилась нічого красивого не найшла чи є тут JYSK уявлення не маю. Але тут такий симпатичний стілець є. Ланж стілець чорного кольору, круглої форми виконаний з якогось матеріалу наче натягнуті канатики. Досить оригінальний ще й зі знижкою на сайті. Що ж я довго не думала і клікнула на корзину. Буде мені щастя. Пошию до нього маленьку подушечку, якраз маю клаптик цупкої матерії для неї, а наповнення надіюсь знайду в епіцентрі. На цій думці у мене почав дзвонити телефон. Це Оля.

- Привіт. 

- Привіт, от скажи чесно ти вчора навмисно втекла і лишила мене з Павлом, - бо реально все виглядало наче якийсь підступний план. 

- Таааа, не знаю як сказати. 

- То кажи як є.

- Насправді так. Хотіла, щоб ви нарешті побули удвох у невимушеній обстановці.

- О, як закрутила. Могла б мене запитати, бо я такого натворила.

- Що? Що сталося? - Оля уявлення не мала, що могло статися за один короткий вечір. 

- Одним словом, ми поцілувалися.

- Це ж чудово! – мені здалося, що Оля така щаслива від почутого, наче виграла в лотерею.

- Я чомусь невпевнена. Тепер не знаю як мені на нього взагалі дивитись, говорити. Почуваю себе дурепою.

- Та, що ти таке мелеш. Нормально все. Не переживай.

- Ой, легко тобі казати. 

- Так, ти сьогодні погоду бачила.

- Не зрозуміла. 

- Ну, тепло, сонечко у мене є плани.

- Які ще плани? Мене взагалі то голова трохи поболює якби хто питав, але кажи вже, що за плани.

- Ти сама хотіла, тому я тут, так би мовити, без тебе все домовилась.

- Олю, та не тяни, що ти там задумала?

- Отже, ми йдемо тебе вчити кататись на мотоциклі. 

- Що? Як? Хто ми? Куди? Я не готова. – пропозиція звичайно заманлива, але реально я трохи боюсь. Ще перевернусь, впаду з того мотоцикла.

- Ніяких відмовок, твоя голова пройде, поїдемо в одне місце, там велика територія, немає лишніх людей, машин, очей, то Роман знає, вони там часто всякі штуки тренуються виконувати.

- Ой, Оль ти з тим Кирилом страшна екстрималка стала, але гаразд моє бажання навчитись більше за мій страх. То хто буде? І хто мене вчитиме? Не ти ж?

- Не я. Я теж так не дуже ще вмію, але трохи їжджу. Будемо ми всі, Кирило, Роман, Надя, Павло, доречі він твій тренер, тому поцілунок був те, що треба. 

- Оля, перестань, бо я від одного слова червонію. Так соромно.

- Та нема чого соромитись. Отже, ми заїдемо близько п’ятої вечора. Пий таблетки, роби що хочеш, але маєш бути жива з чистою головою. Одяг: штани та кроси обов’язково. Верх можеш взяти футболку чи щось типу того. Окей?

- Та окей, що можу сказати, йду куплю боржомі та вип’ю ібупрофен, щоб гірше не розболілась, бо моя голова то ще та біда.

- Клас, давай, до зустрічі.

- Ага, па-па. 

І я пішла в магазин по боржомі. Хто зранку купує боржомі, продавщиця наче сміялась подумки, коли побачила мене з тією пляшкою рятівної води. Та мені то десь, най думає, що хоче. Взагалі її робота продавати, а не думати й аналізувати хто, що купує. 

Надворі досить тепло так і кортить одягти шорти, та Оля сказала штани. Капець навіть не знаю, щоб то таке вдягти до тих штанів. Я глянула на полицю і в око мені впало боді, яке я колись придбала, але ще не вдягала. Воно зверху наче топ на широких бретелях, а ззаду вся спина гола. Точно не впрію ще й чорного кольору, класно дивиться з чорними джинсами на високій талії та з чорним класичним ременем. Кросівки теж чорні маю, щоправда там середина вся оранжева, але вони літні і мені саме те, що треба. Отже, одяг вибраний, залишилось почекати поки голова пройде. 

Волосся розпустила досить таки симпатично вийшло. Що ж всі приїхали як завжди вчасно. Коли я вийшла погляд Павла був таким неоднозначним, здавалося він хотів мене з’їсти, хоча може це я цього хотіла. Як то кажуть кожен баче те, що насправді хоче побачити. 

Врешті одягнувши шолом і міцно обіймаючи Павла ми поїхали. Я всім тілом притиснулась до його такої великої неосяжної спини і це було так романтично, аж на мить мені здалося, що я починаю захоплюватися ним. Але хіба я можу собі це дозволити? По правді у мене й часу на все це немає. Почнеться школа і я знову буду завантажена роботою по горло. Та нехай. Сьогодні дозволю собі бути собою трішки і розслабитись. 

Приїхали ми наче на якусь обгороджену територію серед поля, вистелену в бруківку, є горб чи як сказати, для підйому та спуску. Навколо немає людей, дітей, тільки дерева, які стояли наче охоронці. Високі, розлогі, пишні, одним словом гарно тут. 

Дівчата звичайно одразу сіли за кермо, хоча не знаю як в мотоциклів це правильно називається, тай почали їздити по колу. А я щось не дуже смілива в цьому питанні. 

Павло витягнув наколінники, налокітники одним словом обмундирував мене. Рукавички дав, пояснив де газ, де зчеплення. Ніколи не думала, що в мотоциклах теж є зчеплення. Все як в авто, щоправда передачі переключати треба ногою, дуже цікаво.  До цього ще звикати треба. 

- Сідай поки, я сяду ззаду буду тебе контролювати.- мовив він.

- Окей, та мені страшно якщо чесно, - здається у мене навіть руки спітніли, а я ще нічого не робила.