XXIV розділ

Перон, наш потяг прибув і ми зайшли до купе в якому вже були сусіди: два воєнних. Теж до Харкова назад з відпустки на Куп’янський напрямок. Кажуть там зараз не менш гаряче ніж на Бахмуті, але заспокоїли, що за день в Харкові з нами нічого не трапиться, хоча тривоги там дуже часто бувають.

Дорога далека, тому я читала електронну книгу, Оля скачала собі фільм, бо інтернет по дорозі не всюди ловить. У нас були місця зверху, вагон новий, досить красивий, світло регулюється, навіть було радіо. Ми сфоткались на згадку разом з Ольгою.

Зранку взяли каву, та мали з собою по круасану. Приїхали десь пів на другу дня. Коли вийшли з вокзалу мені здалося, що повітря тут інше. Своє, моє, домашнє, не знаю чому, може я просто так довго чекала цього моменту. 

З речей у нас були невеликі рюкзаки, тому залишати їх десь не було потреби. Ми пішли щось перекусити, а тоді поїхали на цвинтар. Там все заросло травою. Та зрозуміло, ніхто туди вже більше року не приходив. Десь дві години поралися, поки все почистили. Помолились, пішли по дорозі трішки присіли на лавку.

Почалась тривога. А тут коли тривога, то ховатися треба хутко. Ми зібралися і побігли. Від страху думала серце стане. Зайшли в квартиру та сховались у ванній. Не знаю як Томина ванна мала нас спасти, але чомусь саме так ми зробили у той момент.  

Тривога закінчилась, навіть Оля зізналась, що ніколи так не боялась як тут. Нажаль Харків вони можуть дістати і ракетами С-300. Вночі та й наступного дня були теж тривоги. Начебто люди живуть і не звертають уваги, але я зрозуміла, що мені повертатись ще рано. Тут таки страшно і здається я чула вибухи вночі. Олі нічого не казала, може то лиш моя уява чи страх, а якщо правда, то я не зможу тут жити. 

Поки не було тривоги, встигла з’їздити і показати Олі де я жила. Нажаль там все зруйновано. Гадаю Оля після побаченого буде краще розуміти мій страх, мої тривоги. Її погляд уже був інший, не такий захоплюючий як на початку, а більш сумний, нажаханий та спустошений. У всіх, хто хоч трішки ближче був чи бачив війну погляд змінюється. Навіть я б сказала світогляд змінюється. 

Уже з деяким острахом ми сідали у вагон, адже вокзал досить таки небезпечне місце перебування. Коли від’їхали, десь через півгодини стало спокійніше. Ми перекусили наніч та змогли лягти, а не сидіти і чекати тривог. 

Окрім нас в купе цього разу нікого не було. Коли ця війна закінчиться? Немаю уявлення. 

Приїхали десь біля першої години. Пішли по домам прийняти душ, на 15:00 домовились зустрітись в пивоварні. Я прийшла скоріше, заходжу, а за барною стійкою знайомий силует. 

- Привіт, я так і знав, що знайду тебе тут, - Павло усміхнувся до мене.

- Привіт, щось сталося? Ти мене шукав?

- Так, де ви з Ольгою поділись?

- Та ми їздили в Харків.

- Ага і лишень як то кажуть з потяга, - до нас підійшла Оля.

- Харків, хіба там безпечно? – з подивом і навіть трішки зі злобою глянув на мене Павло. 

- Та не дуже. – що казати факт, там страшно. 

- Я б сказала взагалі не безпечно – додала Оля.

- А я власне, хотів повідомити, що через погодні умови наша «затія на день» переноситься на липень. Надіюсь ви не засмутились.

- Ну, судячи з того, що я немаю уявлення про що ти говориш, то зовсім ні, - усміхаючись глянула на Павла. – будеш з нами пити сьогодні?

- А чому б ні, - Павло взяв меню до рук. – то яке тут пиво кажеш добре?

- Є безалкогольне, на випадок якщо ти за кермом, ми його з Ольгою тут попиваємо завжди. Але так як сьогодні я ще відпросилась з роботи, то можу взяти щось алкогольне. Ви як? Будете? Я без авто між іншим.

- Я за, - погодилась Оля, - я теж без авто, - і розсміялась, бо у неї його немає.

- Я теж за, прийшов на своїх двох, тому можу собі дозволити. Яке порадиш?

- Спочатку обери темне чи світле.

- Світле.

- Окей, тепер гірке чи не дуже.

- Та якось байдуже.

- Ти Оля?

- Мені давай щось як те безалкогольне. 

- Зрозуміла, зараз замовлю.

Ми весело сиділи, розказували за Харків, я намагалась випитати куди ми маємо йти та ні Оля, ні Павло не піддавались. 

Тут в Олі задзвонив телефон, то був Кирило. Не знаю, що там трапилось, та вона допила своє пиво і поїхала до нього. 

Ми з Павлом замовили ще по одному. Я була досить виснажена з дороги і хотіла просто посидіти якомога довше, тим паче, сьогодні нікуди не поспішала. 

Якось у нас вийшов такий невимушений діалог, Паша розповів трішки більше про себе. У нього вдома виявляється окрім лабрадора є ще такий великий волохатий чорний павук. Це просто жах чи якийсь знак мені, я їх з дитинства боюсь усіх і маленьких і великих. А цей просто звір якийсь.

Вже трішки веселі ми вирішили, що досить нам пива на сьогодні і під ручку вийшли з пивоварні. Там такі сходи, їх досить багато, я ледь не впала, та Павло мене підловив. Я глянула йому в очі і не знаю як і чому та він мене поцілував. Так, що я дещо отверезіла, буквально на мить, а потім знову оп’яніла, бо поцілувала його у відповідь. Геть здуріла. Одразу вибачилась, він теж, ми посміялись і таки пішли подалі, бо це пиво погано на нас впливає. 

Вже десь була сьома вечора, так гарно, спокійно, тихий літній вечір. Павло повів мене вуличками, якими я ще навіть не ходила ніколи, завів у невеличкий скверик, там продавали морозиво та лимонад. Він купив мені дві кульки зі смаком дині. Обожнюю цей смак. Мені було з ним дуже затишно і найголовніше у мене було відчуття безпеки, яке я давно не спостерігала у себе. В той вечір я глянула на Павла наче з іншого боку, ні метелики ніякі не літали, але мені було добре, навіть дуже добре. 

Так на ейфорії я прийшла додому.