XXIII розділ

Шостого червня орки підірвали Каховську ГЕС, потопило села, люди сиділи на дахах. При спробах вивезти постраждалих наших обстрілювали прямо на човнах. Це жахіття немає кінця. Світ дивиться, просто спостерігає. Інколи здається, що світ прагне, щоб нас знищила орда. Та недочекаються. 

Я знову почала читати новини, треба вимкнути сповіщення, бо ці телеграмканали тільки збільшують рівень стресу в мені. Але неможливо втекти від реальності тож десь в середині червня признаюсь мені в голову прийшла одна ідея. 

Сьогодні 16.06.2023 року, п’ятниця. Я витягла Олю на пиво.

- Привіт, маю ідею і хочу, щоб ти це зробила зі мною, бо мені самій страшно. – промовила в надії, що Ольга погодиться.

- Окей, заінтригувала що за ідея. – я довго вагалась не знала як сказати, а вірніше вмовити Олю на це безумство.

- Слухай, я хочу поїхати додому. 

- Тобто додому, на зрозуміла. Їдь, я заважаю чи що? – Оля з подивом глянула на мене.

- Ні, ти не зрозуміла. Хочу до себе додому в Харків. Там вже наче не так страшно. Принаймні на могилу до мами і тата піду.

- Ти серйозно?

- Так, і хочу щоб ти поїхала зі мною.

- Чекай, - Оля зробила два ковтки пива, потім ще два – я чесно не готова до такої подорожі. Ти не боїшся?

- Боюсь, але там люди живуть наче більш менш норм все. То ти поїдеш зі мною 20 червня.

- Так швидко? Я взагалі нікуди звідси особливо не їздила, так максимум по області, в гори, а ти аж в Харків. То ж майже добу поїздом добиратися.

- Я знаю. Будь ласка погодься Олю. – я так хотіла додому, я не була там більше року, просто чомусь мене так накрили спогади, що захотілося поїхати чого б це мені не коштувало.

- 20 червня кажеш. То який день буде?

- Вівторок. В середу будемо там, я маю ключі від Томиної квартири, переночуємо, а в четвер ввечері повернемось. І вже в п’ятницю будемо знову тут пити пиво. То як?

- Ой, Ксю, навіть не знаю. 

- Я зроблю все, що попросиш, будь ласка поїхали. – ледь не розплакалась просячи Олю.

- Гаразд. Ти комусь казала про це?

- Ні, а нащо?

- Звісно, нащо? Пропадеш, тьотя Галя перша почне шукати, все містечко на ноги поставить. 

- Тут я не подумала. Добре, я їй скажу, щоб знала на всяк випадок. Тай то є телефон, подзвонити ж може. – нічого в цьому містечку неможливо приховати, всі мають все знати. Бісить.

- А як не буде зв’язку?

- Та добре, скажу. А ти їдеш зі мною?

- Їду, що з тебе візьмеш. – нарешті вона погодилась на мої вмовляння.

- Клас, люблю тебе. – я почала міцно обіймати Олю.

- Та, годі перестань. – відтягувала мене від себе. 

- Я куплю квитки в «приват 24» нам обом туди і назад.

- Гаразд, скажеш ціну, гроші тобі потім віддам.

- Я така щаслива, що ти погодилась, що можеш і не віддавати.

- Якби ти так важко їх не заробляла, то я б подумала. А так нема чого. І кінець кінцем у Харкові я буду вперше.  Щоправда мені трішки страшно через обстріли, але думаю один день ми переживемо.

- Точно переживемо. Як я скучила за ним.