XXII розділ Павло

- Ну, що друже, Оля нічого не розказала Ксю, тому все в твоїх руках. – тримаючи за плече промовив Роман.

- Ой, не знаю, здається я їй не подобаюсь.

- Вона не сказала, що не подобаєшся, сказала лиш що немає метеликів. То зроби так, щоб вони з’явилися. – Паша слухав, та не знав, що йому робити.

- Ром, тобі якось це все так легко, ти знаєш я не до того.

- Паш, якщо цього разу нічого не вийде, то тоді не чіпатиму тебе. Ну, як не чіпатиму? Просто закохаємо тебе в іншу. – він розсміявся.

- Слухай, а що як на мотоциклах?

- Ти що! – обурився Роман – це не екологічно.

- Окей, проїхали, а що там можна ще придумати, щоб не просто так.

- Давай щось більш простіше. Маленький кавун, шампанське і зефір, точно вона любить зефір. – підмітив Роман.

- Але це так банально.

- Повір, це не банально. Там, де ми будемо, це буде саме те, але нічого нікому не говоримо. Решта по ситуації подивимось.

- Ну, дивись, щоб я не був посміховиськом. – Павло переживав, боявся, що його ідея буде виглядати тупо. Але довіряв другові, який в цій сфері розумніший за нього. 

Якби мені хтось сказав, що я в когось закохаюсь, то в житті б не повірив. Я і кохання, здається геть не сумісні речі. Взагалі гадаю, що кохання це зло, яке не дає тобі жити, вічно нав’язливі думки в голові. Розсіяний, одним словом, це як апендицит, який потрібно вирізати, бо як з ним жити не уявляю. Зрештою силувати я точно нікого не буду, от лиш би ті метелики з мене повилітали, то було б взагалі супер. 

Ти якось зненацька ввірвалась в мій світ, 

я з другом посьорбував каву.

Кружляла у сукні. Рука щось тремтить, 

із дзенькітом чашку поставив.

Пришвидшила пульс мій, коли доторкнулась 

і ніжно за талію взяла.

Я лиш не збагну ти мені посміхнулась,

чи це вже уява зіграла?

Відмова на вечір і зустріч із другом,

показуєш, що не важливий.

Мене охопила не знана ще туга,

до тебе я був все ж щасливий.

В моїй голові оселились на диво.

Та ні, не думки там засіли.

Метелики, з тисяча їх залетіло,

і в хаос усе сполошили. 

Забути старався, та все не виходить.

То мрію, то злюсь, то не знаю.

Чому ти мене так із розуму зводиш, 

невже я на правду кохаю?

Ну все, це явно клініка, я написав вірш. Катастрофа, мої мізки геть сплавились і я невтямки, що з цим робити.