XIX розділ

Десь 12 січня Денис написав, що їде на Бахмут. Насправді туди таке враження, що всіх відправляли, а там... Слово «пекло» мабуть надто лайтове для порівняння. Сказати, що я була спокійна означає збрехати. Я навіть перестала їсти, почала щодня ходити до церкви та плакала, я знову плакала. Ця війна насправді це море сліз, сліз, які не висихають. 

Другого лютого був останній день, коли я спілкувалась з Деном. Зараз 5 квітня. Що я відчуваю? Я не знаю. Я вже нічого не в силі відчувати. У мені жевріє надія, що можливо він живий. Але пам’ятаю його слова, що тіло може розірвати і навіть немає, що позбирати після прильотів для ідентифікації і те, що на місці не знайшли зброю теж не означає полон, її могло присипати землею. От, що? що я повинна думати, коли два місяці немаю зв’язку і знаю, що останнє місце перебування це місце з якого важко вийти живим. 

25 травня у телеграмі прочитала про повернення полонених, зокрема тих, хто бився за Бахмут. Я почала переглядати всі можливі фото, всі відео, все де могла б побачити обличчя звільнених. Потім почала шукати списки. І побачила його прізвище, сказати, що я тоді відчувала? Я розплакалась, але від щастя і одразу зателефонувала Ользі.

- Олю, він живий! – здається я так голосно вигукнула, що було чути за сотні метрів.

- Денис?

- Так. – Оля знала вже майже все про Дена.

- Він тобі написав?

- Ні, я бачила список звільнених з полону. – уточнила я свою радість.

- Слава Богу. Це найкраща новина, яка тільки може бути.

- Це не те слово. Олю, мене наче повернули до життя. Бо я реально вже втратила в ньому хоч якусь зацікавленість. – якщо чесно моє життя давно нагадує страшний сон, та я чомусь ніяк не можу прокинутись.

- Ксю, правду кажучи, я теж почала переживати за тебе, адже твій пригнічений стан мене тривожив. 

- Олю, я так хочу його побачити. Він схуд, так сильно, що я ледь зрозуміла, що то він. Якби не родимка на обличчі, над лівою бровою, то б не догадалась. Побритий (лисий), такий... що навіть не знаю як описати. Але живий, основне, що живий.

- Я думаю він тобі напише, а зараз мабуть буде лікуватися. Тому можеш не переживати, тепер видихни і на такій позитивній ноті посмію тобі нагадати, що через тиждень закінчення школи. І ти нарешті зможеш піти у спортзал.

- Ой, Олю який спортзал, я тебе прошу. – Оля три чи чотири рази в тиждень ходить на заняття, я не можу собі дозволити, оскільки працюю практично безперервно до 22:00.

- Ти мені обіцяла, коли будеш мати час, то обов’язково підеш зі мною. – уроків немає відповідно я можу ходити з нею вдень чи вранці на тренування. 

- От, хитрунка, знала, що на радостях не відмовлю. – коли я на емоціях, то не вмію керуватися розумом.

- Що є, то є. – підмітила Ольга. 

- Але ти зі мною тоді будеш ходити по п’ятницях в паб. То доречі літечко, тому відмовки не приймаю. – хоча ця погода цього року якась і не зовсім літня, так одноденні проблиски сонця час від часу. Тепер вона теж не зможе мені відмовити. І так, як завтра п’ятниця, то Оля попала під акцію. 

- Ради того, щоб витягти тебе в зал, я готова пити твоє смачнюще пиво. Тим паче повернення Дена, цю радість я просто мушу з тобою розділити. 

- Домовились, тоді до завтра. 

Я зібралась в епіцентр на свою зміну, по дорозі купила зефір на вечір і мала неабиякий настрій. Здається я зробила навіть більше ніж мала, якось настрій теж впливає на роботу. В епіцентр зайшла Світлана з Танькою, ця парочка як не розлий вода. Вони побачили, що у мене чудовий настрій та не підходили. Зрештою я не мала часу теревенити з ними. Коли протирала змішувачі хтось ззаду підкрався і хвацько руками торкнувся мене по боках. Від лоскоту і несподіванки я ледь не підскочила, то був Роман, знову щось купував, а збоку підійшов Павло.

- Привіт, ти посміхаєшся, - зауважив Роман.

- Ой, привіт, не роби так. – ледь не скрикнувши, оглянулась я. Невже так помітно, що я щаслива.

- Так, нарешті бачу тебе веселою, а то вже кілька місяців наче підмінили. – додав Павло. 

- Які плани на червень? – запитав Роман. 

- Та чесно кажучи ніяких, щоправда пообіцяла Ользі ходити з нею в спортзал.

- Класно, спорт це завжди гарне рішення. Але в нас є пропозиція і спорт досить доречний, тому не пропускай заняття – вів далі Паша.

- Так, на один день, цілий день від ранечку і аж до вечора. – доповнив Рома.

- Що за пропозиція?

- Тільки скажи, що ти згідна. – так ніби у мене немає права, щоб відмовити.

- Та я не можу погодитись на осліп, - зараз понапридумують всяке, що я буду тоді робити.

- Ксю це не смертельно, обіцяю, Оля згідна. 

- Що? Оля вкурсі і мені не сказала? – обурилась я.

- Бо це моя ідея, - перебив Павло. – і це для того, щоб ти посміхалась. 

- Ну, окей, вмовили, я згідна. 

- Чудово, ми підемо, а деталі обговоримо пізніше, - сказав Роман і взявши Павла за плече рушив подалі від мене.

- Зачекайте, а що саме?

- Побачиш, - гукнув на ходу Павло.

Капець я погодилась невідомо на що?

За нашою розмовою спостерігали Таня і Світлана, ховаючись за колоною, щоб їх не було видно. 

- Свєт дивись Роман до неї чіпається.

- Ага, але я не розумію і Паша не реагує на ці його вибрики. – зауважила Світлана. 

- Ти щось чуєш? – запитала Таня.

- Та, чекай, зараз. Не знаю поки сміються. – Світлана стала трішки ближче, щоб почути розмову.

- Дивись, щоб тебе не побачили. – застерегла Таня, коли Світлана підійшла.

- Цить! 

- Ну, що там? – Таня страшенно цікава і нетерпляча. 

- Питають чи згідна.

- На що згідна? – Таня здається ледь не згорає від цікавості.

- Не знаю, не зрозуміла ще.

- Капець, як цікаво. 

- Вона згідна. – Світлана нарешті почула відповідь Ксю. 

- Я рада за неї, а на що згідна?

- По ходу неясно.

- Як неясно?

- Ну то піди спитай! – ледь не вигукнула з нервів Світлана. 

- Та, добре, добре. Ще виясню, що там таке.