XVIII розділ

Я лягла спати. Мабуть через вино, не зчулася як настав ранок. У горах якось і сон міцніший і відчуття часу інше. З Денисом більше не бачилась, а от після сніданку подихати свіжим повітрям та побалакати мене закликав Роман. Він взагалі безцеремонний, що хоче, того доб’ється, я одягнула шапку, куртку та шарф і ми пішли в сторону, де продавали глінтвейн. Зігрітися яким ніколи не завадить. По дорозі Роман влаштував мені мало чи не допит, з певними доріканнями:

- Ти вчора так перша втекла з вечора. Щось сталося? – начебто так непомітно здалеку зайшов.

- Та мене голова боліла і я досить таки довго протрималась. Взагалі щось не подумала, що буде святковий такий офіційний вечір, навіть сукню не взяла.

- Сукня - то дурниця. А з Павлом бачив танцювала, все добре?

- Так, щось мало бути не добре? Я не зрозуміла?

- Та він казав, що пропонував тобі продовжити вечір у спокійнішій обстановці, та ти відмовила.

- Ну, так мене боліла голова, я ж сказала. 

Ми підійшли до місця, де продавався глінтвейн, взяли по чашечці і пішли далі 

- І причина лиш у цьому?

- Просто Паша йшов ввечері до тебе, запитати чи все добре і випадково побачив, як у твій номер зайшов якийсь чоловік. – тепер до мене дійшло.

- Та то Ден.

- Ден?

- Так мій найкращий друг з Харкова.

- У вас якісь є тісні стосунки?

- А, ні. Роман не сміши, ми дивились фільм, я ж кажу друг. Просто ми кілька років не бачились і мали про, що побалакати. Так співпало. Це не було сплановано.

- Я зрозумів, бо Павло...

- Що Павло? Образився?

- Та наче ні, просто йому було не приємно, він гадав, що ти йому збрехала на рахунок голови. Відшила одним словом. 

- Ой, цирк, чесно. Не знаю, що там Павло придумав, доречі смачний глінтвейн, давай вернемось ще по чашечці візьмем, але у мене немає стосунків ні з ким. Ні з ним, ні з Денисом. Так, чекай я не зрозуміла, а я що подобаюсь Павлові?

- Давно.

- Як? А чому він нічого не казав.

- Та він у нас не дуже вміє балакати.

- Зрозуміло. Не знаю, дійсно не гарно вийшло.

- А тобі Павло подобається, не хочеш можеш не відповідати.

- Роман, у тебе питання такі, я тобі скажу. Подобається, він дуже красивий, але моє серце не прискорюється від його появи, мої думки не перебувають у його полоні. Моя хтивість не збільшується при дотиках. Тому навіть не знаю як пояснити. Він для мене як ти, суто друг.

- Шкода.

- Чому?

- Бо здається він на тебе запав.

- Роман, це таки халепа. Терміново шукай для нього дівчину. Тому, що реально, я нічого більшого не відчуваю до нього. 

- Та вже, не пропаде. 

Ми взяли ще по глінтвейну і повернулись в комплекс. 

Цілий час в автобусі Павло розмовляв з Романом. А я одягла навушники, витягла свій зефір, який лишився і просто дивилась у вікно. Не можу сказати, що мене дуже переймав емоційний та моральний стан Павла. Мені якось було не до того. Не те, щоб я була такою жорстокою, просто я реально думала про Дена. Я ще ніколи так за нього не переживала, як тепер. 

Ми приїхали. Наступного дня всі увійшли в робочий графік, а з 31 грудня дітям зробили канікули аж на цілий місяць. Весь цей час ми з колективом намагалися робити все для фронту, нові сітки (тепер уже білі), окопні свічки, закрутки, сухі борщові набори, збирали кошти на термобілизну, чоловіки порались з технікою, одним словом кожен допомагав як міг.