XVII розділ Павло

- Ей, друже ти тут, - промовив Роман, - я гадав ти за Оксаною пішов.

- Мені те ж саме, що й в нього , - звернувся Роман до бармена, - що сталося, я щось пропустив?

- Та, ти знав, що Ксю когось має? – зі смутком в очах я глянув на Романа.

- Тобто має? Не зрозумів. 

- У неї в номері зараз якийсь чоловік, причому ти годину бачив? Тобто це швидше всього близький їй хтось.

- Так, чекай. Давай ти розкажеш мені все спочатку. 

- Та що тут розказувати. Я їй запропонував провести вечір подалі від усіх у тихій обстановці, на що вона мене тупо відшила. А потім ще цей з’явився невідомо звідки. 

- Як відшила? Що сказала?

- Сказала, що її начебто голова болить. А я дурак повірив. 

- І що далі?

- Нічого. Вона пішла до себе. Я вирішив її перед сном провідати, запитати як самопочуття, і тут він...

- Де тут? – не розумів Роман. 

- Я підіймався по сходах, чую хтось балакає в коридорі, дивлюсь стоїть якийсь чоловік на порозі її дверей і вона його впустила всередину. І все.

- А тебе вона бачила?

- Бачила, коли двері за ним зачиняла.

- І що?

- І нічо, тупо закрила двері. – я допив віскі. – повторіть будь ласка, - кивнув бармену. 

- Я в шоці. Але тут? Це якось дивно. Давай думати тверезо. 

- Ром, нема про що думати. Все. Тема закрита. Ти знаєш я не буду нав’язуватися.

- Чекай. Не «пори гарячку» треба вияснити, хто це був. Думаю, що точно не її хлопець. Вона ж сама. Я завтра все взнаю, обіцяю. 

- Не треба, я сказав досить з мене, значить досить. Мені взагалі не треба було думати про те, чого не може бути. 

- Так, вставай, пішли вже спати. – Роман показав бармену, що вже все.

- Не хочу, ми приїхали відпочивати, то дай мені відпочити тут.

- Ні, ні, напитись до безпам’ятства я тобі не дозволю, завтра маєш бути свіжим. Тому пішли, - Роман припідняв мене зі стільця і повів в номер.

- Відкрий ці двері, бо щось в мене не виходить, -простягнув йому ключ. 

- Заходь. Тобі допомогти?

- Ні, я сам, все давай друже, до завтра. – я ліг на ліжко і дивився в стелю.

Десь через 10 хвилин якось підсвідомо потягнувся до гітари. І пісня наче лилась з під моїх рук сама «просто мені так хочеться бути там, де і ти, так хочеться жити в тебе в полоні і бачити, як тікають від тебе сни... в мої долоні». Знову Океан Ельзи, та що це зі мною? До поки я отак бринькав і наспівував собі під ніс, хтось постукав в двері. Я відчинив, на порозі стояла незнайома дівчина.

- Ви можете не грати, мені через стіну все чути, а вже скоро північ. Розумієте. Я хочу виспатись. Ви ж не одні тут.

- А... так, добре, вибачте, що порушив ваш спокій.

Вона пішла. Так я тут не один, добре, що нагадала. Я звик всюди бути один, вдома хоч в другій ночі можу грати. І Ксю нажаль теж не одна. Хоча надіюсь, що той чоловік не буде в неї ночувати. Боже, про, що я думаю. Нащо мені знати сама вона чи ні. Нащо вона мені взагалі? «Паша спам’ятайся ви просто колеги». Але ця думка аж ніяк не заспокоює. Шкода, що не побачив обличчя його і не чув розмови їхньої, так би хоч розумів хто він. Хоча яка мені різниця. Треба вийти на балкон, а то мені щось душно. 

Оце так ніч, просто тьма. Одразу помітна різниця між містом, де є будинки і хоч якесь світло. Але запах тут неймовірний. Скільки зірок на небі. В місті здається ніби їх в рази менше. 

Так мені треба проспатись, бо скоро мізки сплавляться тут. Але нормально заснути я так і не зміг. Думка про те, що Ксю не сама не полишала мене до ранку. Я декілька раз хотів увірватися в її номер, та ледь стримався. Здається я таки вляпався і що тепер мені з цим робити? Як викинути її з голови уявлення не маю.