XVI розділ

Оля повна емоцій залетіла до мого номера. Не думала, що сноуборд так захоплює. 

Ми пішли щось перекусити з Романом та Павлом. Вони почали розказувати, як багато я втратила і варто було йти з ними. Та подумки я розуміла, що навпаки, адже у іншому випадку могла б так і не зустріти Дена. 

Таня з Світланою сіли за столик поруч, все слухали про, що ми говоримо. Я не знаю чи помічають це інші, але мене така їх поведінка вже потроху виводить з себе. 

Смачно пообідавши, я повернулась в номер, випила таблетку і прилягла. Чомусь дуже сильно розболілась голова, а так як на 18:00 я мала обов’язково бути присутня за вечірнім столом, вирішила трішки подрімати. 

Годинку полежавши, я так і не заснула, а голова продовжувала мучити. Можливо це пов’язано з перепадами тиску, гори і все таке, не знаю, та я взяла інші таблетки і знову лягла, навівши будильник на 17:30. І добре, що навела, бо так би й не встала, хіба, що від стукоту в двері. 

Оля вже була готова, вона одягла сукню, а я чесно кажучи не думала, що треба щось таке з собою брати на один день. І вийшла халепа, ну як халепа. Я була в джинсах і широкому в’язаному светрі. А це далеко не коктельна сукня. Та гола я теж не піду. Тому вже як є. 

Таня здається після того, як побачила мій вигляд сіяла від щастя. Та мені байдуже, якщо чесно, поглядом я шукала Дена. Мені хотілося ще багато про що з ним поговорити, але в ресторані його не було. Може париться в своїх чанах чи грає в більярд. Я б теж не відмовилась від партії в снукер, та тут мабуть немає такого стола.

 Директор лаконічно і гарно усіх привітав з наступаючими святами, попросив сьогодні всіх розслабитись і не акцентувати увагу на тому, що він наш директор. Сьогодні всі так би мовити на рівні. Жива музика і пісні під замовлення. 

Павло запросив мене на повільний танець.

- Як ти відпочила трішки? – запитав він. 

- Та ніби так, - але мої думки були далекі від Павла та нашої розмови.

- Ти якась вся у собі наче. – підмітив він.

- Та, тобі здалося, все добре. – я не могла йому розповісти, що думаю про Дена в цю мить. Це м’яко кажучи не коректно з мого боку. 

- Не хочеш після вечері піти прогулятися?

- Прогулятися?

- Або посидіти коло каміну в мене в номері, там ще є гітара, вино. Що скажеш?

- Ой, Паша мене насправді голова болить ще від обіду і весь цей шум тільки посилює біль. Єдине бажання це повернутися якомога скоріше в ліжко. – відповіла я не задумуючись над пропозицію. 

- Я зрозумів. Так звичайно, коли болить голова, то нічого не хочеться. – наче засмутився Павло. 

Танець закінчився і ми повернулись за стіл. 

Я настільки була подумки з Денисом, що не аналізувала слова Павла. Нарешті близько дев’ятої вечора я змогла піти в номер. Голова й справді ще давалася взнаки, хоч значно легше ніж до цього часу. Через десять хвилин я вже одягла свою піжаму: штани в клітинку та кофтинку. Тут стук в двері. «Мабуть Оля щось хоче розповісти» - подумала я. Відкриваю, а там Ден із зефіром в руках.

- Ден? – я здивовано глянула.

- Ти ж казала про фільм, чи я не зрозумів? – він оцінюючи мій вигляд побачив, що я збираюся лягати.

- А так, проходь. Зефір? Де ти його тут знайшов. – Боже, зефір, Денис мабуть найкраща людина, яку я знаю в цьому світі. 

- Ой, не питай, ще той квест.

- Не треба було. Але дякую. 

- Я пам’ятаю, що ти без нього не засинаєш. 

- Так приємно, що ти не забув. – я закривала двері за ним і краєм ока побачила Павла, що дивився на мене з коридору. Мабуть він помітив Дена, та я не збираюся нічого нікому пояснювати. У мене з Павлом, та власне як із Денисом суто дружні стосунки, за які мені не треба ні перед ким звітуватися. 

Ми сіли на ліжко, я розпаковувала зефір, а Ден обирав фільм. Хотілося чогось легкого, якоїсь комедії, щоб віддуші посміятися і ні чим не грузитися. Денис обрав «круїз у джунглях» і цікаво, і весело. Ми зручно вмостились на ліжку, Ден знайшов в номері пляшку вина, я була не проти. 

- Слухай давай обміняємся телефонами. Тобі взагалі можна писати, коли ти там? – запитала я, бо розуміла, що хочу мати контакт вразі чого, допомогти, чи просто знати, що все добре. 

- Так можна. Хочеш мені писати?

- Та я тепер не зможу спати спокійно, знаючи, що ти там. Я ж думала ти в Штатах. 

- Смішна. Але мені приємно крихітко, що тобі не байдуже. – він налив вино у бокали.

- Певно, що не байдуже, у мене ця війна і так усіх забрала. Краще б ти був там і донатив.

- Якби я був там, точніше якби всі були десь там, то не факт, що було б кому донатити. Надіюсь ти зрозуміла, що я маю на увазі.

- Так, насправді я теж думала піти, але з мене більше користі тут. Навчаю наше юне покоління, яке зростає щодня незалежно від обставин. 

- От власне, кожен має допомагати так, як він може. Я обрав такий шлях, і між іншим я вже сержант. – я не дуже розбираюсь у званнях, але мабуть це добре.

- Вітаю. А ти вбивав, вибач може недоречне питання, не хочеш, не відповідай. – не знаю чому я це запитала, воно якось само у мене вирвалось. 

- Вбивав. Колись гадав, що не зможу, але тут ситуація інша. Взагалі там все сприймається дещо по-іншому. 

Ми випили по келиху і Ден поновив. Трішки відволіклись на фільм.

- А дівчина в тебе є? В Штатах мабуть?

- Немає, якось ніхто не чіпляє моє сталеве серце. 

- Ой не вірю, як так? – я гадала, що в Штатах легше когось знайти, там наче люди інші. Хоча видно, що помилялась. 

- А ти чому сама? – глянув на мене, так ніби я винна у тому, що сама.

- Так, ти не переводи стрілки, я то інакше. 

- Ага, цікаво чим саме ти інакше? – хитрий.

- Я немаю коли.

- Та я теж немаю багато вільного часу. – от відповідати моїми словами то найлегше. Так таке не люблю. 

- Тоді давай домовимось, ти повернешся з фронту, заїдеш в гості до мене, я повернусь у свій Харків і підемо разом шукати когось для тебе і для мене.

- Не знаю, як ти собі це уявляєш, але я згідний. Не хочеш лишатися там де зараз?