XIV розділ

Вкінці тижня прийшла сумна звістка. Загинув місцевий захисник. Молодий хлопець 26 років, попав під град десь в Донецькій області. Коли привезли тіло і все містечко стояло на колінах, я не могла стримати сліз. Хоч я його не знала, але це так важко, що не передати словами. Стільки горя ми вже пережили і скільки ще переживемо. Ця війна зробила нас дійсно сильною єдиною нацією. Як писала це все Тамарі в інсті вона теж розревілась, навіть будучи там. У неї все добре, влаштувалась на роботу на завод якийсь, орендує квартиру і донатить на ЗСУ. І добре, що є ті, хто можуть донатити, бо я наприклад ледве кінці з кінцями звожу. А скільки таких, що й досі не можуть роботу знайти. Тому я рада, що в Тамари все добре. Цей похорон трішки повернув мене у спогади про маму, про бабусю, так що я геть розкисла. Мабуть варто сходити до нашого психолога знову. Давно я в неї не була. 

Так пройшло ще майже два місяці шаленого ритму мого життя. Настав грудень, та якось настрою геть немає. Хоча колись зима здавалася така чарівна і казкова пора. 

Через обстріли енергосистеми тепер по всій країні мусять економити світло і працювати стало важко, постійні виключення, холод в квартирі та й надворі почало швидко сутеніти. Та навіть цим нас не зламати. Щоб хоч якось створити атмосферу прийдешнього року директор вирішив, що варто колективом з’їздити на день відпочити в Карпати. Не те, щоб я проти. Просто дійсно настрій не до того. Адже коли ти паралельно робиш окопні свічки на фронт, то хіба може бути мова про відпочинок, нехай навіть і на день. Та за словами Степана Ігоровича «наші воїни там, а ми не вправі нехтувати їхньою працею і розкисати». Може він і правий, не знаю. Роман відправив чергове авто і так би мовити з чистою совістю погодився на день відпочинку. Оля теж почала мене вмовляти разом з Катериною Петрівною, що один єдиний день це не кримінал і саме він піде мені на користь. Мене ще й досі мучать докори совісті, та я погодилась. Поїздка запланована на 24 грудня. Десь дві годинки їзди і ми будемо на місці. Відпочинковий комплекс має свої генератори, тому світло буде, хоча і без світла у горах дуже красиво. Там навіть повітря має інший запах. Поки до цього ще три тижні, ми повертаємся в будні, суворі будні сьогодення.

Онлайн навчання при вимкненнях світла, як то кажуть накрилось. І це мене трішки гнітить. Надіюсь скоро все налагодиться. Ми з Ольгою стали чи не найкращими подругами. Вона почала зустрічатися з Кирилом і я дуже рада за неї. А до мене інколи залицяється наш вчитель фізичної культури. То шоколадку принесе, то каву, навіть одного разу подарував книгу. І начебто нічого такого, водночас не можу відмовити, а з іншого боку мені дуже приємно. Галина Василівна вже б рада мене видати заміж за нього, ця жінка просто не виправна. Я часто спілкуюсь з Павлом, та між нами виключно дружні стосунки, як і з Романом. А от Тетяна здається заздрить цьому та нічого не може вдіяти. Вона пробувала втиснутися в нашу таку міні банду, але насправді ніхто не зацікавлений в її присутності. А її побігеньки за Романом стали надто очевидними, навіть Надя одного разу обмовилась, що Таня щось мутить. На щастя Роман не ведеться на її витівки і взагалі не сприймає її в цьому плані. 

Пролунала тривога, вже навіть діти спокійно спускаються в укриття, це стало буденністю, звична річ, неначе випити каву вранці. Мої нові візити психолога були досить дієвими, хоча я п’ю заспокійливі, які теж допомагають. За весь час від коли війна не дозволяла собі пити улюблене пиво, але сьогодні я випадково потрапила в інший район цього маленького містечка і побачила вивіску «пивоварня». Вирішила заглянути в цей заклад для того, щоб можливо якось з часом завітати. Всередині було тепло, не те, що надворі, багато столиків, крісла, диванчики, барна стійка. Цікаво чи є у них безалкогольне пиво? Доречі окрім мене з відвідувачів не було нікого, на годиннику 15:00, або час не той, або люди просто не ходять сюди.

- Доброго дня. – бармен не міг мене не помітити. 

- Доброго, скажіть у вас є безалкогольне пиво?

- Так, бочкове. 

Бочкове? Моєму подиву не було меж. І не зважаючи на те, що я не планувала у мене слова наче самі вирвались:

- 0.5 будь ласка.

- Бажаєте щось до пива? – запитав він.

- Ні, дякую. – не люблю пиво заїдати, люблю його смакувати.

Я присіла на високий барний стілець за столик, неподалік стійки. Були ще диванчики, та я хотіла, щоб мої ноги наче зависли в повітрі. Люблю ними помахати, мабуть дурна звичка, та як є. 

За кілька хвилин моє пиво стояло переді мною з високою пінкою в запотілому бокалі, по якому так і хочеться малювати пальцем. «Ну, що ж спробуєм» подумала я і зробила ковток. Подив, це м’яко кажучи не те слово, воно таке смачне, воно неначе алкогольне. Такого доброго пива мабуть сто років не пила вже. 

Я сиділа в телефоні, у мене був час до 18:00, це була п’ятниця, за вікном паморозно і всі мабуть п’ють гарячий чай, а я вперше дозволила собі відчути смак спокою. Не було тривоги, я виключила сповіщення новин, відкрила інстаграм і гортала рілси. Здебільшого з українським стендапом. Сидячи в навушниках і посміхаючись до екрану, я не помітила, що вже навіть два столика були зайняті. Мені було добре як ніколи. Пройшло півгодинки я майже допила свою смакоту і підняла погляд. В залі сиділи одні чоловіки, що неоднозначно споглядали за моєю поведінкою. Розрахувавшись я сіла в авто і поїхала додому. Не знаю чи є ще такі самітники, які люблять пиво і зефір як я. Відтоді я раз на тиждень, щоп’ятниці, адже в інші дні не мала вільного часу почала приходити сюди по задоволення. А у цьому містечку ти не можеш залишатися один зі своїми думками, тут всі тебе помічають. Після мого третього такого походу, слухи дійшли і до тьоті Галі, яка не стрималась і почала розпитувати чому це я п’ю пиво, адже дівчині негоже така поведінка. Як же це все мене дістало, як тут люди живуть? Ти наче знаменитість, якій постійно заглядають до рота. Я сказала, що не варто втручатися в мій п’ятничний mood і не варто звертати увагу на такі дурниці, які по факту нікого не стосуються окрім мене. До того ж я не п’ю алкогольне, то можна не хвилюватися за мене впринципі.