XIII розділ

Всі розійшлись, потім Оля розповіла, що отримала сьогодні масу компліментів. Я ж казала, що вона приховує свою красу. А вона здається вподобала собі Кирила. І це круто, нарешті почне хоча б нормально виглядати, таке враження що помолоділа за день на років 10. Треба у Романа випитати, що там той Кирило про Олю думає. Здається я набралася від тьоті Галі і теж хочу звести когось. Ото правду кажуть «з ким поведешся, від того й наберешся». Доречі треба зайти до Галини Василівни запитати як у неї справи і як їй новий образ Олі.

- Тьотя Галя як ви?

- Ой, добре, дякую. Маєш хвильку на теревені? – запитала тьотя Галя, наче хотіла про щось дізнатись.

- Інакше б не зайшла до вас. – ствердно відповіла.

- Ти бачила нашу Олю. Я її не впізнала. Вона ж така красуня. – гарно підмічено. І я тішуся з того.

- Я знаю, то я її нарозумила. І можливо Кирило надихнув на зміни. – мовила, а тоді ледь не прикусила язика, нащо я згадала про Кирила, тепер тьотя Галя мене точно не відпустить, поки все не взнає.

- Який такий Кирило, а ну присядь, розказуй. – а я про що. Цього питання слід було очікувати. 

- Та я придумала вчора її ДН відсвяткувати і Роман запросив свого друга Кирила. Вона весь вечір з ним була. – намагаючись не вдаватись в деталі, я коротко оповіла, що сталося. 

- Та ти що! Це ж чудово.

- Так, основне, що вона була щаслива як ніколи.

- А то я бачу вона наче сяє весь день, навіть Світлана з Танькою про неї балакали. – а це вже цікаво. Ці дві пліткарки мусять перемити кістки усім, кого лише зустрінуть.

- А що балакали? – варто знати чого від них очікувати, бо чесно кажучи вони мене бісять.

- Що Роман був у неї на дні народженні, а їх не запросили. – ти поглянь їх не запросили. Цікаво, а чому їх узагалі мали кудись просити?

- Зрозуміло. Ще щось казали?

- Казали шо ніколи не помічали її аж до сьогодні. – гадаю вони впринципі нікого не помічають, вважаючи себе поза будь-якою конкуренцією.

- От і чудово. – нехай тепер кусають лікті. Бо до Ольги їм ще треба дорости і в розумовому, і в плані зовнішності. Особливо це стосується Тетяни.

- Слухай, а Світлана сказала по секрету, що бачила вчора Романа і ще двох на мотоциклах з дівчатами, лиш не бачила, що за дівчата, бо в шоломах були і дуже швидко їхали. То може це ви з Ольгою? – яка Світлана спостережлива. Цікаво, що вона подумала в той момент?

- Галина Василівна та з вас добрий детектив вийде. Так то ми і Надя ще була. – підмітила я.

- А ти з ким була? Надя з Романом, Оля з Кирилом це я зрозуміла, а ти? – ох, від тьоті Галі нічого не приховати, усе їй потрібно знати.

- А я з Павлом. – злегка усміхаючись глянула на неї.

- Та ти що? – реакція Галини Василівни інколи така смішна, наче я не знати, що сказала.

- Ой, не кажіть так, бо мене сміх розбирає. Що тут такого? Не можна?

- Та навпаки. Павло чудовий чоловік. – так, здається зараз мене знову почнуть сватати.

- Дякую, та не благословляйте, ми виключно друзі.

- Ну, як скажеш. Але ти подумай, бо то тепер важко хорошого хлопа найти. – вона невиправна в цьому плані.

- Тьотя Галя перестаньте. Немаю я коли про такі дурниці думати. – от реально я ледве встигаю все зробити на роботі, куди мені стосунки якісь.

- Добре, добре. Мовчу.

- Що ж піду вже, а то геть про все вам розповіла. – здається навіть більше ніж хотіла.

- Давай, до завтра. 

Ми попрощались і я пішла до машини, щоб поїхати додому. Але не все так гладко як хотілося. Заднє ліве колесо спустило. Як так? Не розумію. А мені ж в епіцентр на роботу треба. Халепа ще та. Згадала, що Надя казала про СТО Романове, задзвонила одразу, щоб поміг. Він як виявилося був не в ліцеї і зможе під’їхати аж за годину. Ну, капец. Дзвоню до Павла. Він запропонував мене відвезти на роботу,  а ключі від машини дати йому. Тоді він повернеться і дочекається Романа, а той вже все зробить. Ставити запаску і їхати робити все самим, то купа часу якого реально не було. То ж перетелефонувавши Роману ми все узгодили, так і зробили. Я сіла з Павлом і поїхала на роботу.  Цілий вечір думала як там все з авто. Ще такого не мала. І як можна було пробити колесо і основне де? Просто загадка. Добре, що я впринципі помітила, якби було з іншого боку, то так би й поїхала. 

Поки я поверталась з роботи, моє авто вже було припарковане коло дому, а коло нього стояв Павло, очікуючи мене, щоб віддати ключі. 

- Ну, що бджілка ти вже закінчила свою роботу. – гарно підмічено. Я дійсно наче та бджілка, немаю спокою.

- Нарешті. Зробили колесо. – радість на моєму обличчі неможливо було приховати.

- Так, звичайно. Ти наїхала десь на цвях. – так наче це звична річ промовив Павло.

- Це ж треба таке. – легке здивування, зі мною такого ще справді не траплялося. 

- Буває. 

- Що з мене? – мій наче переляканий та готовий до будь якої почутої суми погляд впав додолу.

- Нічого.

- Тобто? Як нічого. Я Романа запитаю. – подив, не розуміння. Тоді думка, що я буду винна. Весь спектр різного роду емоцій наче хвилею накрив.

- Я з ним розрахувався, не турбуйся. З тебе красива посмішка.

- Ти знущаєшся? Я не хочу бути винна комусь. – вирвалося навіть трішки з докором. Бо відчуття наче мене жаліють, а я цього не люблю.

- Ти нікому нічого не винна. Не переймайся. Тим паче це не так дорого. 

- Ото ж бо, я можу собі дозволити таке задоволення. 

І ми обоє розсміялися. 

- Саме це я і хотів побачити, - Павло передав мені ключі, побажав гарного вечора і поїхав. 

«Як добре мати друзів» - подумала я. А то шукай зараз СТО, став запаску і їдь. І все сама. Це була б катастрофа.