XI розділ

Роман мене не підвів, мало того Павло дізнавшись про мою затію підключився... 

Яким чином? 

Самим, що не є прямим, я була злегка шокована. Просто я на відміну від місцевих не розпитую всіх про все і багато чого не знаю навіть про тих, хто стає мені близьким. 

Отже, я купила в «копієчці» подарунковий пакет куди красиво склала свій подарунок. Вийшла з дому, де мене вже чекав Роман з дружиною, Павлом та їхнім спільним другом Кирилом.

 Кирило теж дуже симпатичний чоловік, блондин з голубими, навіть краще сказати синіми очима, міцної статури, з широкими плечима, за якими так і хочеться сховатися. 

Позаду нього був прикріплений величезний букет троянд ніжного рожевого відтінку. Я одразу зрозуміла, це для Олі, отже моє місце позаду Павла. І я з превеликим задоволенням його зайняла. 

Олю попередила про свій прихід і щоб вона була вільна, а більше нічого не повідомляла. Лиш сказала, одягнути футболку, джинси та прихопити щось, щоб накинути зверху, якщо стане прохолодно, бо ми підемо гуляти. І попросила її не закручувати ніякий пучок, а розпустити своє красиве волосся, яке вона вічно приховує. 

Такою бандою на трьох мотоциклах SUZUKI ми під’їхали до Оліного дому. Вона живе в маленькому власному будиночку з батьками.

 Здається вся вуличка озиралась на нас, як тільки ми на неї заїхали. Я пішла покликати Ольгу. Коли вона вийшла шок на обличчі був такий явний, що я не знала добре це чи ні. 

Кирило подарував їй букет, вона на радостях почервоніла, почала ледь не заїкатися. Я вручила свій подарунок, потім всі по черзі пообіймалися, вона занесла все додому. А її тато аж вийшов на подвір’я. Мабуть така банда до Олі ще ніколи не заїжджала.

Кирило дав їй шолом, акуратно защепив і посадив позаду себе зі словами: «тримайся міцно дівчинко, сьогодні я покажу тобі, що таке швидкість». Гадаю Оля в той момент переживала не так за швидкість, а за те, що на все це дивиться її тато з насупленим виразом обличчя. Можливо не любить чоловіків на мотоциклах, а можливо вже й мене підсвідомо зненавидів. 

Я обійняла Павла і ми такою красивою стрічкою майнули один за одним. Коли виїхали на трасу, я направду не знала де ми будемо кататись. І найбільше, що мене цікавило - це де торт, та чи витримає він наше шаленство. Про все це мав подбати Роман, надіюсь він не забув. 

Літаючи по дорозі, інших слів і не підбереш, я почула захопливий крик Олі, отже їй подобається і я вгадала. Мене це дуже тішило. Потім Паша додав газу і ми всі зрівнялись в одну лінію: три мотоцикла паралельно на всю дорогу. Це було так красиво. Я підняла руки догори, дівчата зробили те саме. Відчуття неймовірні. А тоді хлопці почали виляти нами наче малювати вісімки, щоразу змінюючи положення. Це і страшно і класно. Відчуття не передати. Тоді Надя встає позаду Романа на ноги, я отетеріла, вона бачу не вперше це робить. Мабуть часто з ними ганяє і не боїться.

Насправді вийшла незабутня поїздка. Ми розвернулись назад, бо вже надто далеко від'їхали та повернули у вузеньку вуличку. Я дещо не зрозуміла та Павло натиснувши щось на пульті, що на ключах висів відкрив ворота, що вели до чийогось обійстя. Як виявилося тут проживав Павло. Та я ніколи цим не цікавилася. 

Красивий сучасний будинок, велика територія, чудово зроблений ландшафт, басейн. Коли ми приїхали до нас підбіг чорний лабрадор. Я помітила, що Павло любить чорний колір у всьому. Саме тут виявляється буде наш міні вечір проходити. Тут так красиво. Крісло-качеля, зона для барбекю, сад, все продумано до дрібниць. А коли стемніло, то навколо засяяли ліхтарі і це настільки романтично. Павло реально живе в казці. 

Багаття як такого не було, та вогонь у мангалі ми запалили, я все-таки вмовила купити зефір і смажити його на спажках. Не розумію як люди можуть відмовитись від зефіру, я б його їла постійно. Відтак я почула звуки гітари - просто насолода для вух. Оглянулась, щоб побачити хто грає, це був Павло. Ого наш Павло виявляється щей романтик. 

Кирило з Романом були на барбекю, ми смажили і їли зефір, а Павло нам грав і співав. Хоча ми теж підспівували, особливо пісню Плач Єремії «лиш вона, лиш вона сидітиме сумна...» наче про Олю. Та сьогодні я зробила все для того, щоб вона не була сумна і здається мені вдалося. Ще й до того я познайомилась з Надією, реально класна дівчина. У них з Романом два хлопчика і здається вони не проти спробувати ще раз, заради дівчинки. Та поки війна і ситуація не стабільна, то відклали цей проект на потім. 

Роман як я дізналась має своє СТО та багато автівок ремонтує на фронт, а також збирає кошти як волонтер, пригнані авто доводить до ладу і на передову. А Павло у нас працює на китайців та американців. Щось пов’язано з програмуванням. Та я не вникала. Проживає сам, батьки мають будинок окремо. А в цей він лиш рік тому переїхав. 

Я вкусила зефір:

- Дівчата це така смакота. – як там кажуть «і нехай весь світ зачекає, поки я цей зефір ковтаю».

- Ксю, здається ти помішана на зефірі, - зуважила Оля.

- Мені теж подобається, класно придумала, - підтримала Надя.

- Як тобі Оль твій ДН? – не могла не спитати, бо переживала, щоб все вийшло.

- Ти ще питаєш, неперевершено, кращого годі було чекати. Я в шоці, в хорошому розумінні. – Оля наче сіяла від щастя.

- А як тобі наш Кирило? – запитала Надя, адже це вона обрала друга, який мав з нами йти.

- Дуже хороший, дівчата, це так класно, такий день як казка. А такого букету мені зроду ніякий кавалер не дарував.

- Ану всі хутко сюди, - гукнув Роман.

Кирило виніс торт зі свічками, всі почали співати «з днем народження тебе...» Оля загадала бажання, таке яке у всіх після 24-ого лютого насправді однакове, і задмухала свічки. Під оплески Роман відкоркував шампанське, яке ми з дівчатами одразу ж випили. День видався на диво чудовим. Тоді Роман з Надею поїхав додому, Кирило повіз Олю, а я все ще сиділа у кріслі-качелі, спершись на плече Павла і не хотіла йти додому. 

- Класно погуляли, дякую, що влаштував цей вечір у себе. Тут дуже гарно, - припіднявши голову і дивлячись в очі подякувала Паші за вечір.