X розділ Павло

«Твої зелені очі так дивляться на мене, що цілий світ...» - Боже, що я співаю? Океан Ельзи, дурдом, здається мій мозок сплавився геть чисто. Тай звідки я знаю таку пісню взагалі. Це радіо треба вимикати, а то ще хтось почує, засміють. Я вимкнув його від гріха по далі і включив свою стареньку флешку. Металіка, о це вже значно краще. Добре, що звук легенький і з зачиненими вікнами мене ніхто не почує. Ще пара хвилин і дома. Я відкрив ворота і заїхав у двір. «Граф» вже біг мені на зустріч. Хороший пес, єдиний хто мабуть любить мене таким, яким я є насправді. 

- Ну, годі, годі, а то залижеш мене тут. Твої зелені очі... та, що за дурня! Граф ти цього не чув і нікому не розказуй про мої співи сьогоднішні. 

Пес гавкнув у відповідь. Він точно збереже мій секрет. На годиннику 15:00, а я лиш з ліцею приїхав. У мене рівно година, поки я не ввімкнув свій комп’ютер. Часовий пояс інколи такий недоречний. Закинути б щось поїсти, а в мене як завжди лиш йогурт і банани. Хліб, якийсь не дуже свіжий. Здається мама казала, що завтра щось мені смачне привезе. Жити самому добре і було б чудово якби ще хтось придумав як то не варити їсти і купа їди було б. Як каже Роман «женись і будеш мати все» така собі пропозиція чесно кажучи. Мама теж уже з тими своїми невістками дістала, як вони не розуміють, що я не до того? «твої зелені очі...» Та що це до мене причепилась ця пісня. 

- Граф, ти чого? Хтось прийшов? Ром? Привіт, шо так?

- Та знаю в тебе тільки година часу, тому забіг. В школі якось не вдалось перетнутись.

- Не зрозумів?

- Наша новенька дала задачку, треба вирішити.

- Ти що математику почав вчити? – розсміявся Павло. 

- Та, ні. Типу не задачу, а одним словом - завдання. Не знаю як пояснити.

- Ті жінки, я їх і так не дуже розумію, тому сорі, не допоможу нічим. Твої зелені очі... 

- Що ти сказав?

- Та нічого, кажу ж - не допоможу.

- Ні ти шось про зелені очі казав. 

- Ей, пісня засіла в голову і не виходить. Радіо включив раз на сто років і от результат. 

- Зелені очі кажеш. Здається я догадуюсь навіть чиї.

- Тобто чиї.

- Ксюхині.

- Та ні, до чого тут вона, я ж кажу радіо мізки промило. 

- Ой, не радіо, Паш, не радіо.

- Так, ти чого взагалі прийшов. Йди давай, роботи не маєш чи сьогодні свято якесь? СТО закрито?

- Та ні нема свята, я ж кажу є питання треба вирішити.

- Ром давай конкретніше, а то твої задачі, питання. Ти визначся, бо здається, що я ще нічого не чув, а вже заплутався.

- У Олі день народження.

- У Олі, якої Олі ти казав новенька. Я щось пропустив по ходу. 

- Та, слухай у Олі – математички нашої ДН, а Ксю – переселенка хоче їй зробити свято.

- І що? Я тут яким боком?

- Та я прийшов радитись. Вона хоче, щоб ми разом його святкували.

- А «ми» це хто?

- Я, ти, Оля, Ксю, моя Надя і ще когось маємо взяти одного.

- Чо так?

- Вона хоче кататись на мотоциклах і типу пікнік потім. Принаймні я так зрозумів. 

- Ага. Ну, впринципі можна. А де пікнік.

- Не знаю, думав може коло річки нашої там де ми не раз відпочиваєм? Що скажеш?

- Та, шось не «альо». 

- А шо тоді «альо»?

- Давайте в мене. Якщо буде їжа, я не проти.

- В тебе? Ти серйозно?

- Твої зелені очі...

- А «зелені очі», я зрозумів. 

- Шо ти там зрозумів. Дурня в голову залізла.

- Ну, ну. В тебе, то в тебе. Хоча здається до себе ти ще нікого окрім мене не впускав. 

- Так «граф» скажи щось йому, бо він мене нервувати прийшов.

- Так, так «граф» це ти йому скажи, що він влип по самі вуха.

- Ром, яке влип, я навіть не пам’ятаю її колір очей.

- Ти ж співаєш весь день.

- Та то пісня така є.

- Окей як скажеш, але в Ксю очі зелені. 

- Серйозно? Це просто співпадіння.

- Так, дійсно, я так і зрозумів, - Роман зі сміху ледь не тріснув.

- Знущаєшся з мене. Давай іди вже.

- Добре, працюй потім поговоримо.