VI розділ

Багато хто теж виходив зі школи. На сходах на виході вже перед школою нас перестріла Тетяна Василівна. 

- Роман Євгенович, Ви додому? – запитала вона.

- Ні, Тетяно, ще маю справи, а що? – перевів погляд Роман.

- Та гадала може нам по дорозі? 

Цікаво куди їм може бути по дорозі?

- Не сьогодні, вибачте. – якось сухо кинув Роман.

І ми двоє рушили в сторону моєї машини.

- БМВ, ого?! Оксана маєш гарний смак. 

Чоловіки і машини, то окрема тема для розмови.

- Дякую, та це смак мого тата. Вона мені від нього дісталась. – і це правда. 

Я б купила собі білу ауді, та поки і ця красуня мене влаштовує.

- Зрозуміло. Красива, темносинього насиченого відтінку, затемнені вікна.  

Роман почав оцінювати ніби збирається купляти її.

- Ага, треба розтонувати, вночі нічого не видно. – що є, то є. Ненавиджу їздити вночі, реально нічого не бачу.

- Навіть не смій зіпсувати цю красу. 

Ого він вже вказує, що я маю робити.

- Окей, як скажеш, сідай вже. 

Гадаю немає сенсу сперечатися, це не його справа, захочу, то розтоную.

Ми сіли всередину, я заставила Романа пристебнути пасок безпеки, включила свій плейлист української музики і рушила якось надто з прибуксовкою. Я не спеціально так вийшло.

- То ти ще й з норовом? – ця фраза вилетіла наче з певним захопленням з його уст.

- Що? Що ти маєш на увазі? – з подивом глянула на Романа.

- Те як ти рушаєш. – манера їзди часто показує характер людини.

- Та то так вийшло, вибач, надалі поведу досить плавно. – мабуть він злякався.

- Любиш поганяти? – запитав Роман дивлячись на мене.

- Люблю. – а що приховувати, в Харкові ми з Денисом таке витворяли. Дрифтинг – це мабуть найкращий спогад.

- А на мотоциклі? 

Я що подібна на самогубцю?

- На мотоциклі, хіба сидячи позаду. Нажаль не вмію водити. – правда жалію, що не навчилась, але не надто сильно якщо чесно, бо це для мене реально люди-самогубці.

- Слухай, приходь якось з нами покататись. 

Нічого собі, ми що такі вже близькі друзі стали?

- Не зрозуміла? 

- Ну, я, Паша і ще там пара наших друзів, ми любимо покататись на швидкості інколи. Можемо бути лиш я і Паша, якщо ти соромишся. А захочеш навчимо кататись. 

Доволі непогана ідея.

- Ти серйозно? – я дещо здивована такій пропозиції. 

- А що тут такого? – а дійсно нічого такого.

- Та я навіть не знаю. Доречі ми приїхали (я припаркувалась), тут пару метрів пройдеш, щоб я не їхала дурно, потім парковку можу втратити.

- Та без проблем. Що на рахунок мотоциклів? – бач який настирний. 

- Та в мене немає такого «коника».

- Зате в нас є нам вистачить. То як? Я не кажу вже може за два тижні, залежно від погоди і часу. Бо Паша і я маємо ще окремо роботу крім ліцею, тому переважно зайняті не завжди виходить. – він не здається.

- Добре, - закриваючи машину відповіла я, - я згідна. Але попередньо узгодимо, бо я теж влаштувалась на додатковий підробіток. 

- Куди, якщо не секрет. – ото все всім треба знати.

- Та тут в епіцентр. – надіюсь не запитуватиме ким, а то якось соромно зізнаватися. 

- Круто, ти молодець. 

- Треба ж якось жити. – явно не від нестачі роботи я туди влаштувалась.

- Розумію. Ти не соромся, якщо кран потече чи ще щось звертайся допоможемо. – круто, він ще й майстер на всі руки, але буду мати на увазі. 

- Дякую Романе, ти дуже добрий.

- Нема за що. До зустрічі. 

- Папа.