V розділ

Я провела три уроки, познайомилась з учнями, начебто сподобалась. Сподіваюсь вони мене полюблять. Зрештою вирішила зайти до Галини Василівни в столову. 

- Доброго дня. 

- Доброго моя дорогенька, яка ж ти гарна сьогодні. – Галина Василівна не стримувала подиву.

- Вельми вдячна. Це та сукня, що я шила пам’ятаєте? – нагадала я наші літні посиденьки в ліцеї.

- Ану покажи, зніми цю сорочку, бо нічого не видно. Так, а тепер покрутись. Клас в тебе талант. 

- Дякую. – так приємно, коли хтось тебе вихваляє.

Як виявилось за нашою розмовою спостерігав Роман із ще одним доволі привабливим чоловіком.

- Поглянь як наші чоловіки на тебе споглядають, - промовила тьотя Галя.

Я оглянулась і хутко одягла сорочку. 

- Ото все через Вас. Аж незручно, виглядаю мабуть дуже смішно, як мала дитина. – мені здалося, що виглядала я, як дурепа.

- Та перестань, що ти собі напридумала. Чаю з булочкою хочеш? – запропонувала тьотя Галя, знаючи, що я люблю її булочки.

- Не відмовлюсь. А хто цей чоловік, що коло Романа стоїть? – насправді я тільки на нього дивилась останні кілька хвилин нашої розмови.

- Сподобався? – а як без того, я б не запитувала тоді.

- Доволі симпатичний. Не знаю чому Ви казали, що Роман «мачо», адже на мій погляд ось цей, що поруч набагато цікавіший. – цікавіший це ще м’яко кажучи, хоча метелики у мене не літають в животі від нього.

- Це наш комп’ютерник, ну ти зрозуміла. Павло Андрійович. 

Високий, десь мого віку, чорнявий, волосся красиво вибрито з боків, а зверху доволі таки довге гладко укладене в хвіст. У вухах тунелі не великого розміру. Чорна сорочка, рукави закочені по лікті від чого добре видно тату на всю ліву руку. Срібний масивний перстень на вказівному пальці правої руки. Чорні джинси і такого ж кольору літні джордани. І все це я помітила знаходячись на відстані декількох метрів. Він однозначно виділявся із усієї маси колег і нехай вибачить мені Галина Василівна, та Роману далеко до цього красеня. А судячи з того, що він інформатик, то і IQ має бути на рівні.

- Як тобі наша нова колега? – запитав Роман.

- Та, чесно не придивлявся, маленька. – розсміявся Павло.

- Так порівняно з нами, то дійсно. – два високі чоловіки, для яких Ксю була зростом максимум по плечі.

- А ти бачу запав? – з деяким підтекстом промовив Павло. 

- Хто я? З чого ти це взяв, - ковтнувши глоток кави запитав Роман.

- Твій поцілунок в учительській уже всі навколо обговорюють. – Павло теж звернув на нього увагу.

- Ахах, о це так. Я просто привітався.

- Ага, нагадай будь ласка з ким ще ти так вітався? – знаючи Романа підмітив Павло.

- Паш та годі тобі.

- Окей, як скажеш. Ти щось про неї чув, знаєш? – інформації було не так багато.

- Так, сумна історія, одним словом її дім розбомбили, мати з бабцею загинули. – з сумом вів далі Роман. 

- Жах. Бідна дівчина. 

- І не кажи, тому варто тримати себе в руках без оцих всяких підколів. Сам розумієш як їй. 

- Та, що ти Ром я не дурак. 

- Але красива скажи. – Роман був непохитний.

- Ой Рома, Рома. За тобою і так всі бігають, хочеш ще їй серце розбити? – що правда, то правда. Цього у Романа не відбереш, чи то його харизма, чи то дійсно він такий красень на ціле містечко.

- Ні, ти що навіть не думав. Я питав взагалі то як вона тобі. – от це якось не очікувано з його сторони. 

- Та кажу ж маленька, - розсміявся Павло. Його зріст був 187 см. Такий же високий як і Роман.

- Ти на машині? – або Роман вже кудись хоче їхати, або має плани на Павлове авто.

- Так, а що? – Павло допив каву і поставив чашечку на стіл.

- Може підвезеш після уроків нашу маленьку?

- Тобто підвезеш? – що це Роман задумав?

- Ну, тобто запропонуй дівчині підвезти її додому, таким чином познайомишся. 

- Ром ти забув з ким балакаєш, це не про мене. – такого відлюдника годі й шукати.

- Все треба робити самому. Ходи.

І Роман рушив в сторону Ксю, яка уплітала булочку з корицею за дві щоки.

- Ром, та чекай. – Павло змушений був піти за ним неохоче.

- Смачного, - промовив Роман.

- Дякую. 

- Ви мабуть ще не всіх тут знаєте, наш колега Павло. 

- Дуже приємно Ксю, точніше Оксана. – відповіла я, почервонівши як буряк від несподіванки. Тут всі такі безпардонні. Не соромляться, підходять так наче ми вже давно знайомі. Я до такого не звикла, та вже.

- І мені дуже приємно, - відповів Павло.

- Слухайте, Павло на машині може підкинути додому, якщо ви не проти. – вів далі Роман, на що Павло від подиву одразу перевів запитальний погляд на нього.

- Дякую за пропозицію та я теж сьогодні на машині. – здається моя відповідь була для Романа неочікуваною. 

- Ой вибачте не знав, що у вас є авто. – «ви ще багато чого не знаєте про мене», - подумала я.

- Є, - усміхнулась я, - єдине власне, що у мене є це авто. - І можна на ти, якщо не проти.

- Я не проти, - промовив Роман.

- Я теж. – доповнив Павло. – добре піду, бо ще маю справи.

- Давай друже, - потиснув руку Роман, а сам нікуди йти не збирався. – ти маєш ще уроки?

- Начебто ні.

- А ти далеко живеш? – він хоче до мене в гості?

- Не дуже, коло епіцентру. – дивлюся здивовано, не розуміючи до чого ці питання.

- О, слухай можна напроситись з тобою, мені треба якраз в епіцентр купити дещо. – ага Роман без машини, Паша втік і він знайшов мене.

- Та без проблем. – впринципі на руках я його нести не буду, тому це не складно.

І ми пішли до моєї машини.