IV розділ

Я пішла додому, по дорозі зайшла в місцевий магазинчик купити собі йогурт. Проходячи повз алкогольні вітрини, я як завжди зависла над пивом. Тут є моє улюблене, моя «найкраща подруга», як я його називаю - ІРА. Взагалі-то я пивоман. Але не сьогодні, точно ні. Зранку від нього може боліти голова, тому утримаюсь. А от від зефіру я таки утримуватися не буду. Одна зефірка на ніч, то святе. Тим паче тут вони такі смачні. Цікаво є ще люди, що так люблять зефір як я? Мабуть немає, бо ця продавщиця вкотре посміхається до мене, бачачи в кошику зефір. Можливо вона мене й знає, тут всі всіх знають і мені якось від того не по собі. 

Ще кілька метрів і дім, хоча це не мій дім, я щось немаю бажання тут прожити все своє життя. Надіюсь ця війна скоро скінчиться і я повернусь в свій милий Харків. Маленькі містечка, то не моє, зовсім не моє. На тебе тут дивляться і ти не знаєш що тобі робити. Чи вітатися, чи знають вони тебе, чи просто бачать, що чужа. Не знаю не моє і все, якось некомфортно. Якби ще хоч хтось був поруч. Я звичайно люблю Галину Василівну, але вона старша жіночка, а мені б хоч когось такого як я? Хоч би мати з ким в паб піти. Щоправда не знаю чи тут таке є, але гадаю має щось бути. Одним словом сумно.

Наступного ранку я одягла свою нову шовкову кольору хакі (темнозелену) сукню на бретельках, яку пошила літом, коли мала вільний час. Мені дозволили скористатись швейною машинкою, що була в класі «праці». Сукня-комбінація. Купити я не дуже маю змоги, а от шити вмію та й так набагато дешевше. Взяла поверх білу довгу лляну трішки прозору сорочку, зав'язала її спереду у вузлик, щоб не виглядати надто святково і білі кеди. Підбори гадаю були б зайві. Ледь підкрутила та розпустила волосся, його довжина доходить до плечей і спускається по ним десь на два сантиметри вниз. Підкреслила колір очей невеличкими стрілками зеленого кольору. І тілесна помада. Пирснула за вушко, мої улюблені Paco Rabanne Lady Million Lucky. І невеличка біла сумочка. Сіла в своє бмв тай поїхала на роботу. Як це гордо звучить «на роботу». 

Всіх так багато, що я не дуже розумію куди мені йти, тому вирішила пошукати директора, який вже крокував з посмішкою на устах мені на зустріч. Такий офіційний в костюмі, як і має виглядати директор. 

- Степан Ігорович вітаю. – щаслива, що не довелося довго шукати.

- Вітаю пані Оксана, як Ви? 

- Все добре, правда не знаю куди йти? – зізналася у своїй безпорадності. 

- Зараз я Вас проведу, весь колектив вже зібрався, можете не переживати, сьогодні уроки більш ознайомчі, а от завтра робота закипить повним ходом. – мене це потішило, бо я й справді дещо розгублено почуваюся.

- Дякую. 

- Ось наша учительська, прошу проходьте. – він ввічливо жестом запросив мене всередину, та зайшов, зачинивши за собою двері. – Шановні колеги вітаю вас всіх з початком нового навчального року, будемо надіятись, що онлайн навчання буде менше, москальська морда вмре, а у нас з вами буде чудовий навчальний процес.

- Дай Бог, - почулось десь з правого боку.

- Що ж у нас нова працівниця, прошу з трепетом до неї відноситись, молода красуня, вчитель математики, так Ольга Павлівна, Ви тепер не одна будете, маєте колегу Оксану Олександрівну, що приїхала до нас з Харкова. Надіюсь на вашу підтримку і допомогу у разі потреби. 

Залунали оплески, мені стало ніяково, очі розбігалися, всіх так багато, я трішки розхвилювалась. 

- Доброго дня. Дякую за вітання, маю надію, що зможу влитись у ваш такий великий дружній колектив. – витиснула з себе начебто без заїкань.

- Так, звичайно, не переживайте, гадаю в цьому не буде проблем. – промовила завуч з виховної роботи. 

В кутку коло вікна стояла всім відома Танька та Світлана Миколаївна, вчитель біології. Обидві десь віку 25+.

- Ти подивись в що вона вирядилась, - прошепотіла Таня.

- І не кажи, це нічна сорочка чи що? – припустила Світлана. 

- Ага, ганьба.

- Одразу видно, хлопа шукає. – по чому це видно відомо тільки їй мабуть. 

- Думаєш? – Тетяна теж не зрозуміла з чого такі висновки. 

- А то! Я таких за кілометр чую. І кеди, а чо не тапочки з пір’ям?

- Дійсно, Свєтка ти права. – у неї були аргументи, які здавалися логічними.

- Он поглянь твій як дивиться. – перевела погляд Світлана. 

- Роман? На мене він так не дивиться. – сумна констатація факту Тетяною.

- Одягла б ти таку сукню ще б не так дивився. У неї ж ні фігури, ні лиця. – у Світлани свої критерії краси.

- Точно, куди їй до мене. – Тетяна теж ніколи не бачила собі ніяких конкуренток. 

- Тетяна Василівна ви хотіли щось сказати, - директор почув шепіт ззаду. 

- Та, я теж хотіла привітати нашу нову колегу і побажати успіхів у роботі, - відкараскалась Танька. 

- Дякую. – то он яка ти Тетяна Василівна, нарешті я побачила вертихвістку за словами тьоті Галі. Брюнетка, соковиті форми, їй би трішки спорт не завадив, на личко наче красива, карі оченята. Правда одягнена дещо смішно, все наче тіснувате, а так нічого гарна дівчина.

Всі потроху почали розходитись, до мене підійшла Ольга Павлівна (на вигляд їй десь 34, обручки немає, одягнена в діловий костюм, волосся прибране в пучок внизу.)

- Привіт, я Оля, така щаслива, що тебе прийняли, відколи Олена Михайлівна звільнилась (теж вчителем математики працювала, та виїхала за кордон у квітні, у зв’язку з війною) я з тими уроками зашиваюсь. – робити за двох дійсно важко.

- Я теж рада, що мене взяли до вас, бо сама розумієш не виживу без роботи, хоча тут теж копійки та хоть щось. – Все-таки мушу за щось жити, вже ніхто не виручить у разі відсутності коштів.

- Так роботи море, а грошей вічно невистачає. – поскаржилась Ольга. – Ось тут розклад на стіні, чомусь так високо повісять, наче ми всі топ моделі зростом 180+.

Я розсміялась, витягла з сумочки телефон і намагалась сфотографувати.

- А електронного немає, бо це якось не зручно. – обурилась я.

- Є, я тебе додам в нашу педгрупу. Там вся інформація зазвичай. – ці слова неабияк мене підбадьорили.