ІІ розділ

Минув рік. За цей час у мене нічого не змінилося, окрім того, що всіх нас накрила хвиля пандемії. Ковід. Точніше дурдом.

- Ви крайні? – запитала я в жіночки в червоній куртці.

- Так.

- А не знаєте які вакцини є? – вакцинація це ще той квест, встигни вколотись називається.

- Кажуть поки всі.

Чудово подумала я. Pfizer я не колола першого разу, він мені видався надто агресивним, тому я обрала AstraZeneca. Для мене це впринципі стрес, бо тих уколів боюсь так, шо капец. Інколи можу зомліти, то ж можна сказати я герой, бо йду добровільно колотись другий раз. 

Батьки мої взагалі не довіряють, кажуть, що то нас чіпують. Сміхота, але переконати їх марна справа. 

Через два місяці тато таки захворів. Мама теж заразилась від нього, та перенесла як то кажуть «на ногах», а от тато нажаль помер. У нього просто зі здоров’ям не все добре було і що поробиш таке життя. Чесно кажучи я гадала гіршого вже бути не може. Але, але.... чекай крихітко життя тебе так обтеше, що ця вакцинація буде виглядати цукерочкою. 

Та що казати, 24.02.2022 року. Ракети, тривоги. Я ніколи не забуду як тремтіла у метро і не могла спинити сліз. Коли вийшла, мій під’їзд палав. Я кинулась туди, бо мама, там мама була з бабусею.

 Бабуся не ходила, тому мама залишилась з нею, а мене відправила в укриття. І все... все згоріло. Моє життя згоріло в буквальному розумінні цього слова. 

Тамара не знала як до мене підійти, а я не знала чи ще живу, чи просто зараз розірвусь від болі. Мій крик був гучніший ракет, мій верезк розносився ввись на восьмий поверх, 99 квартира, яка палала на очах. 

На щастя будинок Томи був у іншому районі і вцілів. Тому тимчасово я переїхала до неї. Тома моя подруга, насправді єдина з ким я близько спілкуюсь, вона перекладач з англійської. Мови то її фішка. Живе одна, батьки за кордоном.

- Ксю заспокійся, Ксю ти мене чуєш? – Тамара намагалась привести мене до тями, але в мене світ плив перед очима від сліз, які не зупинялися.

- Я... – я не могла промовити й слова.

Десь тиждень ми жили під тим жахіттям і вирішили, що треба десь їхати. Тамару батьки одразу забрали до себе. Та я рада за неї. А я... в мене зосталась татова машина (БМВ 3, 2005 р.в.) нетипова як для дівчини. Документи і все. 

Тома дала мені трохи грошей. Ми зкоординувалися з усіма, хто хоч якось допомагав і я вирішила їхати на захід нашої країни. Бо жити в Харкові, навіть у Томиній квартирі було небезпечно. 

Чесно не знаю, та мені повезло. Я заїхала в якесь селище міського типу і звернулась там за допомогою. Галина Василівна одразу поселила мене в їхньому ліцеї, де надавалась допомога таким як я. А так як я вчителька, то вона влаштувала мене туди на роботу згодом (вже у вересні) та підшукала недороге помешкання. Така собі мила міні однокімнатна квартирка. 

Просто свята жінка. Вона власне теж працює в тому ліцеї поваром. Скільки сіток ми з нею сплели мабуть не злічити. Я теж помагала готувати і робити все, що потрібно. Аби допомогти іншим та й власне, забутися. Забутися з того горя, яке розбило моє життя вщент за один день. 

Мені 27 і я сирота, причому навколо всі чужі, хоч Галина Василівна вже наче й рідна, але все ж я одна.