І розділ

- Крихітка з Харкова, привіт!

Що? Мені не почулося? Є тільки одна людина, яка мене так називає. Я розвертаюсь на 180°  і посмішка мимоволі захоплює все моє обличчя:

- Ден?! Ти як тут?

Денис мій колишній одногрупник, щоправда не зовсім. Він теж вчився в Харківському педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди на фізико-математичному факультеті. Та я вивчала математику, а він інформатику. І я звісно з Харкова, а він приїжджий. Мій зріст 162 см, а от його 190 см. Різниця надто помітна. Тому і звав мене «крихітка з Харкова». Ми познайомились на другому курсі, він випадково ледь не зніс мене зі сходів додолу, оскільки просто не помітив. 

- Та я власне проїздом і насправді не думав, що отак зненацька тебе зустріну. – Денис мило наче оцінив мене.

- Це точно, що зненацька. Куди їдеш чи то пак звідки? 

Побачити його тут це справді несподіванка, одразу у пам’яті виринули спогади про наше таке безтурботне життя. 

- Їду до Києва, от якраз ввечері поїзд. А звідти вже в Штати. – наче з невеличким сумом промовив Ден.

- Штати? Нічого собі. Тобто ти виїжджаєш? – я була приємно здивована і навіть рада за нього.

- Та як сказати, останні два роки працюю на американську компанію і з’явилася змога працювати в головному офісі компанії. – вів далі Ден.

- А що ти робиш? – мені було цікаво чим займаються в компаніях інших країн.

- Створюю різні додатки, програми розробляю. Інколи просто вдосконалюю функціонал. Нічого цікавого. Та сама розумієш різниця в зарплаті порівняно з нашою суттєва.  

Так щодо зарплати я погоджуюсь:

- О, не кажи, мені то не знати.

- А ти де працюєш? 

Невже він не знає? Хіба я не казала йому тоді, як влаштовувалась?

- В школі, звичайній середній школі. Але я не жаліюсь. – я ж знала це ще з першого курсу, знала, що буду вчителем. 

- Вийшла заміж за того Влада, що мене ревнував до тебе? 

Це питання мене здивувало. Я не планувала взагалі з тим Владом нічого такого.

- Та яке, оце ти згадав. Який Влад. Я й забула за нього. Ні, насправді «одна, одинока я», як співає Ірина Білик. – називається дожилась. 

- Не вірю, щоб ти, тай одинока. 

- І не кажи, сама не вірю. – ми розсміялись, наче обоє знаємо якусь таємницю. – хоча я й не переймаюсь якось цим. З тими уроками вічно часу немає.

- Співчуваю, як ти терпиш тих дітей? 

Денис ніколи не любив дітей, хоча має доволі таки милого бешкетного племінника. 

- Та вони начебто люблять мене. Не знаю. – діти й справді прихильно до мене ставляться.

- Слухай може каву? Чи десь перекусити не хочеш? Гадаю така нагода навряд чи випаде скоро. 

- Чом би й ні, фільм я й іншим разом подивлюсь. – люблю проводити час з Деном, навіть якщо це вносить зміни у мої плани.

- Ти йшла на фільм? 

Він так здивувався, наче це злочин.

- Ага.

- Знову твої екзорцисти і відьми? 

О, пам’ятає мої вподобання, як приємно.

- Майже, «Прокляття монахині» - я всеодно його пізніше перегляну.

- Ой ці твої хорори, не знаю як таке можна дивитися. 

Ден лиш би свої «трансформери» та ще щось такого плану дивився.

- То що? В «Париж»? (Париж- місцевий ресторан по вулиці Ярослава Мудрого). 

Ресторан, який насправді був поруч і дуже мені подобався, хоча я рідко тут бувала.

- Я не проти. Можемо й в «Париж», тим паче тобі краще знати. Якби це була назва міста, а не ресторану, то пропозиція була б ще й з натяком на пригоди.

- Розсмішив. Доречі ти в ті свої Штати надовго, типу назавжди? – хотіла знати чи ми хоча б ще колись побачимось, бо я в Штати точно не полечу. Навіть якщо випаде така можливість, я просто боюсь, боюсь летіти 11 годин та й мені здається, що цей материк піде під воду. Дурниці звісно, але страх присутній, то факт.

- Сподіваюсь, що ні. Там ж немає «крихітки з Харкова» - усміхаючись промовив Ден.

- Ото вже ловелас. Та не піддобрюйся. Я всеодно тебе люблю. – але мені ці слова було дуже приємно чути.

Посидівши десь півтори годинки ми розійшлись, міцно обіймаючись на прощання. Ден класний, колись окрім нього у мене не було нікого ближче. Але університет закінчився, я пішла працювати в школу, а він повернувся додому. І якось ми навіть не зідзвонювалися. Не знаю чому? Може дійсно той Влад його насторожив. В той час у мене був залицяльник Владислав. Не можу сказати, що він мені сильно подобався, я наче відчувала, що в ньому є щось, чого я терпіти не можу. Ага, у ньому було самолюбство і егоїзм. Щоправда помітила я аж через півроку наших таких собі відносин. Добре, що не підпустила його ближче, а то б жаліла і плакала б. Хоча не знаю. Тома каже, що мені бракує досвіду. Та я не вважаю, що досвід повинен набуватися тільки через ліжко. Не буду ж я спати з усіма і гадати класно мені чи ні. Якщо мені й так не дуже класно, то ліжко тут не допоможе. Єдиний, хто мене не домагався і з ким мені було класно, то це Денис. Але в нас це було взаємно. Як згадаю його дівчат, то не можу не розсміятися. Прикольно ми зустрілися сьогодні, навіть не жалію, що не подивилась фільм.