22.

Ніч була напрочуд ясною, серпнево прозорою. Літо вже починало непомітно відступати, але ще не готове було остаточно віддати свої права осені. Воно ще намагалося спокусити останнім теплом та щедрістю зорепада.

Я сперлася ліктями на перила тераси й підняла голову вгору. Небо було всіяне зірками. Їх було так багато, що здавалося, ніби темрява існує лише для того, щоб підкреслити їхнє світло.

Вдалені, осяяній вогнями, шуміло місто, долинав приглушений сміх із сусідніх відкритих вікон та балконів. Але зараз увесь світ для мене зосередився на нас з Хмарочосом. І на зорепаді, який ми з ним удвох спостерігали.

Мені завжди здавалося дивним, що люди загадують бажання на падаючі зірки, наче для справжніх бажань достатньо кількох секунд, наче найважливіші слова можна встигнути вимовити так швидко.

Я провела поглядом чергову світлу риску, яка на мить спалахнула між зірками й одразу розчинилася у темряві. Цього разу я теж нічого не встигла загадати. А може, просто не наважилася. Тому що деякі бажання живуть усередині нас занадто довго.

Вони проростають крізь думки, крізь спогади, крізь кожен випадковий дотик і кожен погляд. І одного дня стають такими великими, що вже не поміщаються у коротке прохання до неба.

Саме про такі бажання найважче говорити. Саме їх найстрашніше втратити. І саме вони повертаються до тебе щоразу, коли дивишся на зорі.

— Встигла загадати бажання? — запитав Андрій.

Я продовжувала дивитися на небо, але відчувала, що він дивиться тільки на мене.

Я боялася подивитися йому в очі. Боялася не тому, що не знала, що там побачу, а тому, що не була впевнена, чи готова показати йому всю правду, яка жила в мені самій. Усі відповіді. Усі сумніви. Усі бажання. Тому що сьогодні вони відображені в моїх очах. Я більше не мала сил натягувати на себе маску байдужості. Не мала сил грати роль молодшої сестри, за яку так вперто ховалася останнім часом.

Під цим зоряним небом я почувалася такою ж відкритою, як воно саме. І такою ж беззахисною, як зірки, що зривалися з його висоти й розчинялися в темряві.

— Ні, — тихо відповіла я, похитавши головою.

У цей момент вітер торкнувся мого волосся. Хвіст, який тримався весь день, остаточно розсипався, і кілька неслухняних пасом впали мені на щоку. Я здригнулася від цього дотику.

— Я теж не встиг, — сказав Андрій.

— Шкода.

— Чому ж шкода? Можливо, я просто не поспішав загадувати нове бажання, — відповів він. — Тому що те, яке я загадав учора, коли задував свічки, досі не здійснилося.

Я не відводила погляду від неба.

Можливо, я обманювала себе, але в ту мить мені відчайдушно хотілося вірити, що його бажання і моє — одне й те саме.

— Я розумію, що зорі значно цікавіші за мене, — промовив Хмарочос. — Але, можливо, ти подивишся і на мене для різноманітності?

Але я вперто продовжувала дивитися на зоряне небо.

А потім раптом, відверто й сміливо, запитала:

— Де твоя дівчина?

— Яка дівчина? — зі щирим здивуванням вимовив він.

Я нарешті повернула голову в його бік. Мені дуже хотілося зрозуміти: він справді такий телепень чи просто надзвичайно добре грає цю роль?

— Інна, — відповіла я.

— Вона ніколи не була моєю дівчиною, — спокійно сказав Андрій.

— Що? Мені здається, ви досить часто зустрічалися.

— Так, ми справді зустрічалися, — погодився він. — Вона гарна дівчина, дуже ініціативна. Але знаєш, чому вона пішла? Тому що за весь час, поки ми гуляли разом, я жодного разу навіть не спробував її поцілувати...

Мої губи самі собою розтягнулися в усмішці. Я намагалася її приховати. Чесно, намагалася. Але не змогла. І, схоже, Андрій одразу це помітив.

Тепер ми дивилися одне одному в очі й усміхалися вже обоє.

— Ти раптом став дуже сором'язливим і нерішучим? — запитала я.

— Ні, — відповів він. — Справа зовсім в іншому… Не в ній…

— Тебе перестали цікавити дівчата?

— Так, окрім однієї. І вже давно…

Його слова поцілили прямо в моє серце. На одну коротку мить я просто завмерла.

У голові стало абсолютно порожньо. Ніби всі думки, усі сумніви, усі питання, які я ставила собі останні місяці, раптом зникли, залишивши після себе лише шалений стукіт серця.

Я чекала на ці слова. Боялася їх. Мріяла про них.

Мені хотілося відповісти щось важливе. Хотілося сказати правду.

Але замість цього я зробила те, що завжди робила в найвідповідальніші моменти свого життя — сказала дурницю:

— О... То це наша консьєржка Люся?

Щойно слова злетіли з язика, я зрозуміла, що це, мабуть, найбезглуздіша річ, яку я могла вигадати. Я нервово засміялася.

— Ні, — похитав він головою. — Люся мені давно відмовила.

Ми обоє розсміялися, і напруга трохи відступила, але тільки трохи. Тому що вона нікуди не зникла і продовжувала жити між нами: у його погляді, у моєму збитому диханні.

Жоден із нас більше не дивився на зорі.

У цей момент двері на терасу раптом відчинилися.

— Ага! Ось ви де! — почувся голос Антона.

На терасу вийшли Антон, Артур і Лара.

— Ми вже збираємося додому, — сказала Лара. — І прийшли попрощатися, як нормальні люди, а не зникати по-англійськи.

— Хоча особисто я голосував саме за другий варіант, — додав Артур. — Здається, ми вам завадили.

—  Ні, нам завадила консьєржка Люся, — відповів Андрій.

Марина першою пішла до ванної. Їй хотілося залишитися самій хоча б на кілька хвилин. Хотілося тиші. Щоб не відповідати на запитання і нічого не пояснювати навіть самій собі.

Вона стала під душ і заплющила очі.

Теплі струмені ковзали по волоссю, плечах і спині, змиваючи втому довгого дня, запах міста, пил київських вулиць і все те, що накопичилося в ній за останні тижні.

А потім Марина раптом зрозуміла, що плаче. Вода одразу змивала сльози. Струмені підхоплювали їх і несли кудись униз, залишаючи дівчині можливість удавати, що нічого не сталося, що вона, як і раніше, тримає все під контролем, і під ногами все ще тверда земля. Що Марина точно знає, куди йде і чого хоче. Але сьогодні вперше за багато років це було неправдою. Вона більше не знала. Їй подобався Серж.