21.

Мене розбудили сонячні промені, які проникали крізь відчинені двері тераси й м’яко ковзали по кімнаті. Я повільно розплющила очі, ще не до кінця прокинувшись, і одразу відчула ранкову свіжість, притаманну останнім тижням серпня. Повітря вже не тепле й густе від спеки, а легке, прохолодне й майже прозоре. За вікном прокидалося місто.

Вдалені шуміли машини, тихо перегукувалися птахи, а білі штори ледь ворушилися від прохолодного вітерця.

Марина ще лежала поруч, сонно потягуючись. Світле волосся розсипалося по подушці й плечах, трохи сплутане після сну, і в цій ранковій розслабленості вона виглядала особливо ніжною та беззахисною.

Подруга помітила, що я вже не сплю, і тихо усміхнулася:

— Доброго ранку.

— Доброго, — сонно відповіла я.

Я відкинула ковдру, підвелася з ліжка і, ставши босими ногами на теплу підлогу, автоматично почала робити свої звичні ранкові рухи з йоги: повільно потягнулася вгору, розминаючи плечі й спину, потім нахилилася вперед, відчуваючи, як тіло поступово прокидається разом зі мною.

— Ну що, — усміхнулася я, не припиняючи розтяжку, — хто тобі снився?

Марина ліниво перевернулася на спину й примружилася:

— А ти сама вгадай хто.

Я тихо засміялася:

— Серж?

У мене одразу полетіла подушка.

— Ага, — пирхнула я, ловлячи її. — Ти ж не забула вчора сказати: “На новому місці прийди уві сні, суджений мені”?

Марина засміялася і сховала обличчя в ковдрі.

— Мені вчора вистачило сил тільки на те, щоб вирубитися.

— Мені теж, — чесно зізналася я. — Хоча я була впевнена, що після такого вечора взагалі не засну.

Але, як не дивно, вчора ми обидві заснули майже одразу. Мабуть, після всього пережитого організм просто вимкнув нас раніше, ніж ми встигли дійти до нічних розмов і відвертостей.

Після ранкового туалету я натягнула короткі м’які шорти й вільну майку, а Марина вийшла з ванної у моїй футболці з лимончиками.

Коли ми спустилися вниз, кухня-вітальня вже була наповнена ранковим світлом.

Відчинені вікна впускали у будинок прохолоду нового дня, у повітрі змішувалися аромати свіжої кави, троянд та свіжості.

Сніданок був дуже простим і саме тому особливо затишним після гучного дня народження. На столі стояли йогурт, сир, мед, ягоди, нарізані персики, гранола й кілька ще теплих круасанів. А посередині — невелика скляна ваза з різнокольоровими трояндами. Свіжими, тільки-но з саду — квіти мама купує завжди не в салонах, а у бабусь на вулиці.

— Ми будемо снідати лише втрьох? — запитала я, сідаючи за стіл і беручи до рук ще теплу чашку капучино.

— Чоловіки поїхали до готелю снідати разом із Лілею та Олею, — спокійно відповіла мама, ставлячи на стіл тарілку з малиною.

І я сама не зрозуміла, що саме відчула в цю мить. З одного боку — полегшення.

Тому що десь глибоко всередині я все ще хвилювалася через нашу зустріч із Андрієм після мого нічного подарунка. Після того, як замість мене він знайшов на своєму ліжку лише коробочку з навушниками й записку. А з іншого боку — легке розчарування.

Тому що мені все одно дуже хотілося подивитись в його очі, щоб зрозуміти, що він відчував.

Але мамин голос, присутність Марини поруч, це ранкове світло, запах кави й невимушено проста жіноча атмосфера несподівано почали повертати мені внутрішню рівновагу. Ніби під ногами знову з’являлася опора.

Я зробила ковток капучино й раптом запитала:

— Слухай… а ти з цим ок?

Мама підняла на мене очі:

— З чим саме?

— Ну… Вітя поїхав до своєї колишньої жінки.

— Але ж колишньої, — спокійно відповіла мама.

— Так, але все одно тебе це не напружує?

Мама ледь усміхнулася і похитала головою.

— Ні. Я нормально до цього ставлюся. Вона — мама його доньки. Вони не бачилися дуже давно. І Оля — це його сім’я. А Ліля — її мама, близька людина. Мабуть, коли в людей є спільні діти, це назавжди їх об’єднує.

— Це логічно, але… не у всіх і не назавжди, — тихо сказала Марина, крутячи в руках чашку. — Є люди, яким абсолютно байдуже на власних дітей.

За столом повисла тиша.

— Так, деяким байдуже, — спокійно погодилася мама. — Але Віктору не байдуже. І це робить йому честь. Я пишаюся тим, який він чоловік. Це мені в ньому дуже подобається. Людину взагалі неможливо втримати поруч лише заборонами, контролем чи ревнощами. Якщо почуттів немає — не допоможе нічого. А якщо вони є — тоді й тримати нікого не треба.

Я мовчки слухала її.

— Напевно, у вашому віці я теж цього не розуміла, — продовжила мама. — Але зараз дуже чітко бачу одне: для мене головне — його ставлення до мене. Те, як він дивиться. Як хвилюється. Як дбає. Як хоче бути поруч. Оце і є любов. І саме тому я не боюся його кудись відпускати. Ревнощі самі по собі нічого не дають. Вони не роблять стосунки міцнішими.

Я задумливо дивилася у свою чашку, ніби ворожачи на молочній пінці.

І десь глибоко всередині раптом вперше по-справжньому замислилася над тим, що, можливо, мама має рацію. Можливо, людей поруч утримують не зовнішні обставини.  А лише те, що люди відчувають одне до одного.

Після сніданку ми з Мариною вирішили просто піти гуляти містом. Без планів та поспіху. Мама поїхала на роботу, а ми повільно пішли старими київськими вулицями, які вже починали наповнюватися людьми, шумом кав’ярень і сонячним світлом.

День був теплим, але вже не спекотним. У повітрі відчувалася передосіння м’якість, з гілок починало облітати перше жовте листя.

Ми багато ходили пішки. Звертали у вузькі вулички, розглядали старі будинки, золоті куполи храмів, невеликі дворики, де на балконах сушилася білизна.

Марина час від часу зупинялася, щоб щось сфотографувати, а я ловила себе на думці, що мені дуже подобається те, на які речі вона звертає увагу: світло на старій цеглі, кота біля квіткового магазину, вітер у гілках дозріваючих каштанів.