20.

Лаунж-музика м’яко розливалася залом, змішуючись із шумом розмов, дзвоном келихів і щирим сміхом. Після активних танців вечір ніби став на паузу. Частина гостей повернулася за стіл, хлопці та чоловіки згуртувалися біля бару, обговорюючи щось із келихом у руках, а десь ближче до сцени Натан голосно розмовляв з Антоном про бойові мистецтва.

Ми з Мариною сиділи на невеликому диванчику в дальньому кутку зали, звідки було видно майже весь ресторан і ріку за панорамними вікнами. Тут було тихіше. Спокійніше. Світло сюди доходило м’яким золотавим відблиском. Марина сиділа, підібравши одну ногу під себе, тримаючи келих із соком обома руками, ніби намагалася сховатися від власних почуттів за тонким склом з помаранчевою рідиною. — Ти мені так і не пояснила, чому втекла від Сержа, — сказала я, дивлячись на неї уважніше.

Вона ледь усміхнулася, але погляд одразу опустився вниз.

— У мене є причини.

— Настільки серйозні?

Марина повільно кивнула.

Я мовчала, не тиснула. Мені здавалося, що зараз це важливіше за будь-які запитання.

Кілька секунд вона просто дивилася кудись у зал, де люди сміялися, фотографувалися, танцювали, ніби це був зовсім інший світ.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — іноді дуже страшно отримати саме те, чого хочеш найбільше.

Я подивилася на неї уважніше.

У її голосі не було пафосу. Тільки втомлена чесність.

— Чому?

Вона ледь знизала плечима.

— Бо щастя не вічне. І пристрасть також. Ми молоді. Сьогодні втратимо голову, а далі…

Я навіть не одразу знайшла, що відповісти.

Музика продовжувала м’яко звучати десь поруч. За сусіднім столиком жінки засміялися надто голосно. Повз нас пройшла офіціантка з тацею десертів. Марина раптом усміхнулася — так крихко і сумно водночас, що мені захотілося просто обійняти її.

— Я тобі все розкажу, — тихо сказала вона. — Просто не тут і не зараз. Добре?

— Добре.

Я накрила її руку своєю, і вона одразу стиснула мої пальці у відповідь.

— Сподіваюся, хоч поцілунок тобі сподобався… — грайливо промовила я, щоб стряхнути з нас обох раптову філософію суму.

— Оленко! — Марина все ж таки розсміялася.

Саме в цей момент поруч зупинився Серж.

Ми обидві підняли голови. Марина здригнулася. Це був майже непомітний рух, але я побачила його одразу — як напружилися її плечі, як затремтіли пальці навколо келиха.

Серж теж виглядав зовсім не так спокійно, як намагався.

Він дивився тільки на неї. І в його погляді було стільки стриманих емоцій, що мені раптом стало ніяково від того, що я взагалі знаходжуся поруч.

— Марино… — почав він тихо, і голос його обірвався. — Можна тебе на хвилину?

Вона повільно вдихнула, ніби збираючи себе докупи.

А потім підвелася.

— Я скоро повернуся, — тихо сказала мені, хоча ми обидві чудово розуміли, що навряд чи це буде скоро. Серж зробив крок убік, пропускаючи її вперед, і вони разом повільно пішли до тераси.

Я дивилася їм услід і чомусь відчула дуже дивне тепло. Тому що у світі все-таки існують люди, які здатні так сильно чекати та кохати одне одного. Їхня історія вже стала і моєю. Мої роздуми перервав голос ведучого:

— А зараз — особливий подарунок для нашого іменинника від Артура та Лари.

Світло приглушили, і вже за мить сцена спалахнула теплими бурштиновими відтінками. Під глибокі ритми, у яких перепліталися звуки бандури, жіночого народного співу і барабанів, на сцену босоніж вийшли дівчата у сучасних українських образах — легких білих сукнях із червоною вишивкою, широкими стрічками та вінками з яскравих ніби живих квітів. Лара танцювала попереду. Танець був одночасно ніжним і диким — плавні рухи раптом змінювалися різкими поворотами, волосся дівчат розліталося по плечах, босі ноги легко ковзали сценою, а в кожному русі відчувалася якась жива, майже первісна сила. Глядачі завмерли, зачаровано стежачи за цим красивим, шаленим, абсолютно живим виступом.

Коли танець завершився, зал вибухнув оплесками. Андрій одразу підійшов до сцени, обійняв Лару, потім Артура, щось говорив їм, дякував, і було видно, що цей подарунок справді його зачепив. Його очі світилися захватом. А потім він раптом завмер.

Я простежила за його поглядом.

У дверях стояла дівчина.

Висока, тонка, з особливою природною впевненістю, яку неможливо зіграти чи набути. Світле волосся м’якими пасмами спадало нижче плечей, майже сяючи у теплому світлі ресторану, а довгий світлий ромпер ідеально підкреслював її фігуру — нескінченно довгі ноги, тонку талію, відкриті плечі й красиву лінію ключиць.

Вона виглядала так, ніби зійшла з обкладинки якогось дорогого журналу — бездоганно стильна, розслаблена, красива. І водночас у ній було щось дуже живе.

Вона усміхнулася, помітивши Андрія. І в ту ж секунду його й без того щасливе обличчя змінилося. Наче всередині нього раптово засяяло сонце.

Він навіть не пішов — майже побіг до неї через увесь зал, не звертаючи уваги ні на гостей, ні на музику, ні на чиїсь голоси навколо.

А потім легко підхопив її на руки. Білявка голосно засміялася, обіймаючи його за шию, а її волосся розлетілося по плечах, коли він закружляв її просто посеред залу. У цьому русі було стільки близькості, радості й абсолютної природності, ніби вони робили так уже сотні разів.

Моє серце в ту мить ніби різко перевернулося всередині.

Навколо все ще лунала музика, хтось аплодував, сміявся, говорив, але звук раптом став глухим і далеким, наче я опинилася під водою. Наче я тонула…

Я дивилася тільки на нього. На те, як він усміхається їй — відкрито, щасливо, не стримуючись.

Мені потрібно було виринути. Просто вдихнути. Вибратися з цього шуму, з цього світла, з цієї миті, яка тягнула до дна. Я не пам'ятаю, як вийшла із залу. Тільки свої почуття, яки розривали з середини і гриміли у вухах.

Я швидко йшла вперед, майже не помічаючи людей навколо. Не пам’ятаю, хто траплявся мені дорогою, хто щось говорив чи дивився услід. У той момент усе це перестало існувати.