18.

Серпневий вечір дарував приємне тепло, яке, на відміну від спекотного дня, дозволяло дихати на повні груди. Місто не поспішало засинати, асфальт поволі віддавав повітрю денну спеку, пахло квітами, травою та кавою з сусідніх кав’ярень.

Ми з Максимом йшли, не поспішаючи. Він проводив мене додому, але метою було не швидко подолати відстань, а саме прогулятися.

Навколо було багато людей. Діти ганялися одне за одним біля фонтану, хтось із підлітків сміявся занадто голосно, десь звучала жива гітара, а з відчинених вікон старих будинків долинали уривки розмов і запахи вечері.

Максим ішов поруч легкою, розслабленою ходою, тримаючи руки в кишенях джинсів, і виглядав так природно, гармонійно та впевнено у декораціях цього вечора, ніби завжди належав саме цьому місту. Я легко могла уявити його в кадрах будь-якого фільму — такого стильного та розкутого.

— Ти дуже впевнено тримаєшся, — сказала я, дивлячись, як він балансує на вузькому бордюрі. Хлопець на мить втратив рівновагу, широко розвів руки, зробив кумедну «ластівку» на одній нозі й легко зістрибнув на асфальт.

— Та щось не дуже, як бачиш…

— Я не про твої акробатичні етюди. А про те, як ти поводишся з людьми.

— Це досвід. Я звик працювати на сцені, коли на тебе дивляться тисячі очей.

— Ти часто граєш на сцені?

— Кілька разів на тиждень.

— В університеті?

— Не тільки. Я ще граю в молодіжному театрі. Мене туди запросили, коли набирали нову трупу. Уже другий рік там.

— Нічого собі… То ти вже зірка театру, — я подивилася на нього уважніше. — А як ти розрізняєш, коли треба грати, а коли просто жити? Чи не буває так, що ти і в житті граєш?

Максим тихо засміявся, від чого його тонкі вуса припіднялися над верхнею губою. Я не могла не звернути увагу на його ідеально рівні білосніжні зуби. Цей хлопець, безперечно, має всі шанси стати і відомим актором, і серцеїдом.

— Буває. З цим іноді виникають проблеми. Просто я, мабуть, настільки люблю свою професію, що вона давно стала частиною мого життя.

Коли ми переходили вузьку ділянку тротуару, де старий бордюр був занадто високим, він автоматично подав мені руку. Його долоня була теплою і сухою. Я сперлася на неї лише на секунду, але він не відпустив одразу, затримавши трохи довше, ніж цього потребують правила етикету.

— А зараз ти граєш у джентльмена? — запитала я жартівливо.

— Я занадто ледачий для цього, — засміявся він. — Це просто виховання.

— А цей твій образ вихованого спокусника… Ти завжди такий?

Він посміхнувся, ніби Чеширський кіт. І ця лінива мультяшна посмішка йшла йому до лиця. Цікаво, а якщо б моє серце було вільним, чи збився би його ритм поруч із Максимом?

— Я спокушаю тебе?

Його сірі очі ковзнули моїм тілом і зупинилися на моєму обличчі. Я побачила в них виклик, пропозицію і бажання. Він спокушав, але швидше за все не саме я була його ціллю, він просто звик до такої манери поведінки.

— Не впевнена, що це на мене діє, — зізналася я.

Ми пройшли повз невеликий сквер, де студенти сиділи просто на траві, пили щось із пластикових стаканів і сперечалися про кіно.

— У нас недавно на акторській майстерності був один експеримент, — раптом сказав Максим. — Викладач запропонував зіграти закоханість так, щоб людина навпроти повірила.

— І що?

— Половина почала одразу говорити красиві слова. Компліменти. Вірші. Використовувати всю цю романтичну артилерію…

— А ти?

Він трохи усміхнувся.

— Я просто мовчки дивився.

— І?

— Дівчина, з якою я працював, потім вирішила, що я на неї запав.

— Ти небезпечний.

— Але не для тебе…

У цей момент я подумала про Андрія. Про того, хто створював цю небезпеку для мене.

Про те, як він дивився сьогодні. Про те, як стискав кермо. Про те, як хотів сам відвезти мене додому.

Де він зараз і що робить? Чи сидить він із Інною десь у кафе? Чи тримає її за руку? Чи сміється з нею в унісон? Чи вони поїхали до неї додому, щоб провести вечір більш інтимно…

Максим щось розповідав, але я на секунду випала з розмови.

— Оленко?

— Що? — я одразу повернулася.

— Я якраз розповідав дуже смішну історію, а ти раптом стала дуже серйозною.

— Пробач. Задумалась.

— Я помітив.

Ми ще трохи пройшли мовчки. М’яке жовте світло ліхтарів лягало на його волосся і робило його майже срібним.

— Можна відверто? — запитав Максим.

— Можна.

— Ти дуже класна. Дуже красива. Дуже жива та спортивна. Я ніколи не бачив дівчину з таким суперовим тілом.

Я усміхнулася.

— Дякую.

— Але я не звик, — продовжив він спокійно, — що коли дівчина поруч зі мною, думками вона десь зовсім в іншому місці.

Я одразу заперечила:

— Неправда. Я тут.

І навіть реверанс зробила, щоб довести свою тілесну присутність тут і зараз, в одному жартівому із ним ритмі.

Він похитав головою.

— Ні. Твоє ідеальне тіло в цій спокусливій сукні тут. Твоя гарна голова з пишним волоссям тут. Але твої думки і почуття десь далеко…

Я мовчала.

— Я такі речі добре ловлю, — додав він м’якше. — Це професійне.

— І що ти зловив?

Він усміхнувся:

— Що сьогодні я, здається, зустрів першу дівчину, яка не в захваті від мене.

— Це тебе засмучує?

— Трохи ранить самолюбство, — він театрально схопився за серце.

Я засміялася.

— Вибач.

— Та нічого, — знизав плечима вусатий спокусник. — Просто май на увазі, що ти сьогодні розбила мені серце. Я ще не вирішив, чи оговтаюся.

— Сподіваюся, ти сильний.

— Я постараюся вижити. Але май на увазі — я все одно буду радий бути поруч із тобою джентльменом.

Коли ми підійшли до будинку, я тихо сказала:

— Мені дуже сподобалося гуляти з тобою…

— І я б запропонував тобі ще одну прогулянку… або щось ще приємніше, якби був упевнений, що це не розтовче моє самолюбство остаточно.