17.

Перший тиждень у новому домі промайнув швидше, ніж я очікувала.

Ми звикали, пристосовувалися, вчилися жити разом. Обережно. Потроху. Намагаючись не заважати одне одному. Іноді було ніяково, іноді просто дивно, але у більшості випадків тепло та затишно.

Виявилося, що вечеряти разом усією родиною — це зовсім інше відчуття. Ми сиділи за барною стійкою або за столом, говорили про якісь дрібниці, сміялися, подекуди сперечалися про фільми або спорт. Іноді мені хотілося наодинці з мамою ділитися таємницями. Але я розуміла, що вона зосереджена на іншому. І її увага тепер не належить лише мені.

Кілька разів після вечері ми всі разом грали в настільні ігри. Але батьки швидко тікали в свою кімнату, тому що їм хотілося побути удвох. Мама намагалася приділяти мені достатньо часу, хоча виходило набагато менше, ніж раніше. Також вона була дуже уважною до Андрія, постійно розпитувала його про те, як пройшов його день. Їхнє спілкування було дуже легким та дружнім. Але найбільше уваги вона приділяла чоловіку, який запропонував розділити з ним життя. Віктор був дуже уважним та ніжним з нею. Він дарував подарунки, у прямому та переносному сенсі носив її на руках, постійно казав щось приємне та дякував за найменші дрібниці. Але найважливішим було те, як він на неї дивився. Його погляд розвіював всі мої ревнощі та сумніви. Здавалося, що існування моєї мами в його житті було  важливішим за все на світі.

Часто ми з Андрієм залишалися грати в карти удвох. А іноді до нас заходили хлопці: Серж, Натан, Артур, Антон  — тоді вже було більше сміху, жартів і підколів, і гра перетворювалася на справжній безлад, де ніхто особливо не стежив за правилами.

Я раптом зрозуміла, що таке сім’я. Не в теорії. Не з чужих історій. А отак — коли ввечері на кухні-студії горить тепле світло, хтось робить чай, хтось сміється, а ти відчуваєш, що тобі тут раді. Коли у гості приходять друзі, а потім ви залишаєтесь у колі родини, щоб розділити разом вечір, обговорити як пройшов день чи спланувати щось від дрібниць то дійсно важливих речей.

Віктор ставився до мене з особливою уважністю та турботою. Я відчувала від нього піклування у дрібницях, але при цьому не було жодного тиску з його боку. Одного разу за вечерею він раптом сказав:

— Олено, тобі треба здати на права.

Я підняла голову від чашки.

— На права?

— Звісно. Машина — це свобода. 

Я усміхнулася трохи розгублено.

— Я ніколи про це серйозно не думала.

— Нічого, — спокійно відповів він. — Юля теж не думала. Але сучасним жінкам у великому сучасному місті необхідно вміти водити. Ми вас з Андрієм навчимо. А потім ви на курси підете, щоб екзамени здати.

Андрій одразу підхопив:

— Так, я можу запропонувати перше заняття хоч завтра.

— Дивись, не налякай дівчат, — усміхнувся Віктор.

— Я? Ніколи.

Вони говорили про це так просто, ніби все вже вирішено. А мама сиділа і мовчки посміхалася. Я ніколи не бачила мою маму такою — спокійною, ніжною, довірливою, розслабленою. І я раптом відчула чоловічу турботу, якої не знала ніколи.

Ту, яка не потребує слів і не ставить умов. Вона просто є.

І, мабуть, саме тоді я вперше подумала, що мені це дуже дорого. Настільки дорого, що я раптом злякалася це втратити.

З Андрієм усе було трохи складніше. Ми бачилися постійно. На кухні. У вітальні. На терасі. Інколи навіть у коридорі, коли випадково виходили з кімнат одночасно.

Ми жартували, сперечалися через дурниці, грали в ігри. З боку, мабуть, усе виглядало легко і природно. Ніби ми справді давно звикли бути поруч. Тільки іноді між нами виникала тиша, яка раптом ставала занадто відчутною.

Одного разу, коли ми дивилися фільм, Андрій, сміючись, раптом обійняв мене за плечі. Легко і по-дружньому. 

— Ти знову згризла усю моркву, — сказав він, занурюючи в хумус залишки кольрабі. Я усміхнулася і кивнула. Для нього це був звичайний жест. Майже братський.

А для мене — зовсім ні.

І саме тоді я зрозуміла одну важливу річ.

Як би сильно я не відчувала до нього більше, ніж повинна… я не маю права зруйнувати те, що тільки почало складатися між нами всіма. Цю нову атмосферу. Цю сім’ю. І те щастя, яке я бачу в очах мами.

І, здається, в його очах теж.

Літнє повітря було теплим і лагідним. Ми сиділи на терасі, на невеличкому столі лежала колода карт, а поряд стояли чашки з чаєм, який вже давно охолов. Я, Андрій, Серж та Натан грали в дурака на пари. Я з Сержем, а Натан з Андрієм. Ми з другом вигравали, як завжди у цю гру. Коли Натан побив вісімку шісткою Серж вигукнув:

— Ти махлюєш!

— Я ніколи не махлюю, — обурився той, забираючи карту, — просто помилився.

— Я ж казав тобі в першому класі, що цифри не завадило б вивчити, — підколов друга Андрій. 

— Ага, помилився, — втрутилася я. — Ти, до речі теж махлюєш! 

— Дякую за підтримку, сестричко.

— Будь ласка.

Ми сміялися, сперечалися через кожну карту, і гра давно вже більше нагадувала жартівливу розмову, ніж справжню партію.

У якийсь момент мій телефон завібрував. Марина. Я побачила, як змінилося обличчя Сержа, коли він побачив його її фото на екрані.

— Я на хвилину.

— Останнього разу ви розмовляли півтори години. Я навіть заснути на дивані встиг, — поскаржився Андрій.

Я усміхнулася і відійшла до краю тераси.

— Привіт.

— Привіт, — сказала Марина.

У її голосі була та тиха м’якість, яка притаманна тільки їй. 

— Не заважаю?

— Ні, ми просто граємо в карти.

На секунду запала тиша.

— З ким?

— З Андрієм, Натаном… і з Сержем.

Я одразу відчула зміну в голосі подруги. М'якість змінилася хвилюванням. 

— А… зрозуміло.

— Він часто заходить, — додала я. — Ми іноді так проводимо вечори.

— Це добре, — тихо сказала Марина.

Ми поговорили ще кілька хвилин про дрібниці — про навчання, яке вже за кілька тижнів, про погоду, про моє життя в новому домі, про її місто. Але я чула між словами щось інше. Ту саму тишу, яка з’являється, коли люди думають не про те, що говорять.