16.

— Вітаю! — Андрій потиснув батькові руку й міцно обійняв його. А потім стиснув у обіймах мою маму. — Я дуже радий за вас.

Його голос звучав щиро і тепло.

А я все ще сиділа за столом у просторій вітальні в квартирі чоловіків і намагалася перетравити не лише шикарну вечерю, а й новину, що пролунала кілька хвилин тому.

Мама виходить за Віктора заміж. Вона повернулася з подорожі ще красивішою, молодшою та ще більш закоханою. З діамантом на пальці правої руки. Я намагалася втримати посмішку, яку попри шок вдалося натягнути на обличчя. А всередині — ніби хтось пересунув стіни.

Після привітань Хмарочоса ця трійка завмерла, дивлячись на мене. Чекаючи реакції.

Ну чого ж я сиджу?

Я ще більше розтягнула губи у посмішці, яка, сподіваюся, виглядала переконливо. Вигукнула щось на кшталт “Вітаю!”, підвелася й ніби уві сні обійняла маму та майбутнього вітчима.

Я рада. Звісно, я рада.

Моя мама, як ніхто, заслуговує на щастя.

Просто… усе сталося занадто швидко. І наше життя безсумнівно зміниться назавжди. І моя мама вже не буде тільки моєю. У мене ніколи не було батька. Ми завжди були вдвох. Ділили навпіл усе: щастя, горе, обов'язки, жарти, втому, плани, страхи.

І тепер ця формула руйнується.

— І це ще не все, — додав Віктор, сяючи. — Я хочу, щоб ви обидві якнайшвидше переїхали до нас. Не бачу сенсу вам орендувати житло.

Ніби мішком по голові.

Я навіть не одразу зрозуміла, що саме приголомшило більше: весілля чи переїзд.

Переїхати… сюди?

До них?

В одну квартиру?

Жити разом?

Наші погляди з Андрієм зустрілися.

І в цю секунду ніби вся наша історія пробігла перед очима. Усе недосказане. Усе, що було. Усе, що могло б ще статися.

Ми й так постійно перетинаємося. Через батьків. Через роботу. Через спільних друзів.

А тепер — під одним дахом?

— Я не проти, — просто знизав плечима Андрій і спокійно повернувся до своєї панакоти з малиною. Спокійно. І як йому шматок у горло лізе?

Я дивилася, як він акуратно розрізає десерт, ніби нічого особливого не сталося. Ніби це звичайна розмова про перестановку меблів, а не про те, що наше життя збираються переписати з нового абзацу. Йому, мабуть, простіше. Для нього це розширення родини. Для мене — втрата окремого світу. І, можливо, ще щось більше. Бо якщо ми житимемо разом… Тоді нам вже точно потрібно буде вчитися братом та сестрою. А це і на відстані мені дається важко. Йому звісно простіше. Є Інна у допомогу. 

Я ковтнула повітрят і ніби разом із ним — гіркоту цієї думки.

Мабуть, для нього це справді не трагедія.

Новий етап. Нова родина. Нові правила.

А для мене — це означає щодня бачити його поруч. І щодня нагадувати собі, що він — не мій. Навіть якщо серце з цим не погоджується.

Вдома було тихо. По-справжньому тихо. Не як у гостей, де тиша чужа, а як у нас — знайома, своя.

Мама зняла сережки, заколола волосся, мовчки поставила чайник, дістала банку з сушеною суницею, мелісу. Її рухи були спокійні, звичні, наче нічого особливого не сталося і сьогодні нам не оголосили, що наше життя ось-ось зміниться.

Ми сіли за кухонний стіл. Маленький, подряпаний, наш. Мама поставила переді мною чашку. Пара піднімалася м’яко, пахло літом і часом, який ми прожили тут. Вдвох.

Ми мовчали.

— Ти напружена, — сказала мама спокійно. Не питаючи — констатуючи.

Я ковзнула пальцями по краю чашки з жирафою.

— Просто все дуже швидко.

Вона кивнула.

— Я не хотіла, щоб це шокувало.

— Це не шок, — швидко сказала я. — Я рада. Я дуже за тебе рада, мамусю.

Мама подивилася на мене уважніше. Вона завжди бачила більше, ніж я хотіла показати.

— І водночас?

Я ледь посміхнулася.

— І водночас страшно.

Ми дивилися одна на одну, і в очах з’явилися сльози — тихі, без істерики. Просто від того, що життя рухається далі, навіть якщо ти ще не встигла звикнути.

— І мені, Оленко, — сказала вона тихо. — Я люблю Вітю. І Андрійка полюбила. Але тебе я люблю і завжди любитиму понад усе в цьому світі.

— І я тебе.

Далі було багато нашого. Слів, які не треба пояснювати. Спогадів про наше життя удвох. Обіцянок — не урочистих, а звичайних: бути поруч.

А потім я все ж наважилася.

— Є ще дещо…

Мама кивнула. Вона вже знала.

— Жити там… — я підбирала слова. — Це означає жити поруч із ним щодня.

Вона не відвела погляду.

— І?

Я зітхнула.

— І я не знаю, чи це добре.

Це було найчесніше, що я могла сказати.

Бо частина мене раділа. Дико. Егоїстично. По-дитячому. Бути ближче. Бачити його щоранку. Чути, як він ходить квартирою. Ділити простір.

А інша частина кричала: “Рятуйся”.

— Ми з Вітею багато говорили про це, — сказала мама спокійно. — Але неможливо сховатися від почуттів. Від життя теж. Ми хочемо бути разом. Ми будемо чоловіком і жінкою. А у вас — своя історія. Ваші ролі не мають залежати від нас.

Вона помовчала, а потім додала м’якше:

— Якщо ти не готова переїжджати одразу, ми можемо не поспішати. Чи можемо пошукате якесь інше рішення, яке всім підійде.

Я похитала головою.

— Ні. Я хочу. Просто… хочу знати, що це потрібно не тільки мені.

Мама простягнула руку і легко стиснула мою.

— Тоді, можливо, вам доведеться поговорити. Не про переїзд. А про вас.

Я відвела погляд у темне вікно. За цей тиждень мама вже друга, хто каже мені про це.

Жити поруч із ним — це або зцілитися від свого першого кохання, або згоріти в ньому остаточно.

І я досі не знаю, що страшніше.

Дорога додому видалася довшою, ніж була насправді. Марина дивилася у вікно на знайомі вулиці свого міста, але вони здавалися трохи іншими — ніби за час її відсутності щось змінилося. А може, змінилася вона.

Телефон лежав поруч на сидінні. Вона кілька разів брала його до рук і знову клала назад. Наче чекала.