15.

— Я правильно розумію, — Серж зупинився перед відкритим багажником машини Андрія з пакетом у руках, — що ми їдемо на один день?

— Так, або я не в курсі, — відповіла я.
— Тоді поясни мені, чому тут їжі, як на місяць?

Натан, який теж приїхав на своєму авто, тому що хлопці вирішили їхати один за одним, вже складав у багажник ще один пакет:
— Це не їжа. Це стратегічний запас.
— У табір ми брали менше речей, — додав Андрій, притримуючи дверцята.
— У таборі нас годували, — озвалась Марина.

Я сміялася, спостерігаючи, як хлопці намагаються втиснути все в багажник: контейнери з салатами, лаваш, фрукти, пляшки з водою, пакет з черешнею, кавун, який Серж наполіг взяти цілим, і ще одна сумка «про всяк випадок».

— Якщо ми десь там загубимося, — буркнув Натан, — виживемо тиждень. Мінімум.
— А якщо ні — просто добре поїмо, — усміхнувся Артур, шкіра якого за літо стала ще темнішою.

Марина простягнула рушники, Андрій поклав зверху ковдри.
— Серйозно, — сказав він, — дівчата, ви впевнені, що не плануєте там жити?

Я знизала плечима:
— Ми просто гарно підготувалися.
— До чого? — поцікавився Натан. — До дня на природі чи місяця у кемпінгу? Можу зганяти за наметами...

— А що? — замислився Артур, на руці якого повисла його нова дівчина Лара, з якою ми вже встигли познайомитися. Вона невисока шатенка з великими карими очима і стрункою фігурою, яку підтримує танцями.

Багажник нарешті зачинився з характерним глухим звуком. Усі зітхнули, ніби завершили важливу справу.

— Все, — сказав невисокий жартівник Антон з широченною посмішкою. — Тепер точно можна їхати.

Ми розташувалися на березі величезної водойми у затінку дерев. Розстелили покривала, встановили столи та стільці для пікніку. Андрій з Натаном зайнялися натягуванням тенту, а Серж з Антоном підготовкою мангалу для смаження м’яса. А ми з Мариною та Ларою займались розкладанням завчасно приготованої їжі: овочів, фруктів, бутербродів, солінь, різноманітних закусок. Артур під’єднав до свого телефону блютуз-колонку та увімкнув музику у стилі лаундж.

— Ми часто з батьками їздили ось так відпочивати до моря, — поділилася Марина, нарізаючи огірок. — Але біля прісної водойми з лісом... Для мене це вперше. Таке незвичайне відчуття...

— Так, ми завжди хочемо до моря, — посміхнулася Лара, викладаючи на тацю сендвічі з авокадо. — А для тебе море звичне, як для нас річка чи озеро.

— А я вперше на такому пікніку, — трохи з сумом промовила я.

Андрій, який був неподалеку та почув мої слова, затримав на мені уважний погляд.

— Тобі сподобається, Крихітко!

­— Хай йому грець! — вигукнув Артур. — То тобі посвячення треба зробити! Можна затягти тебе у воду!

— Легше, друже! — зупинив його Андрій.

Я не змогла стримати посмішки.

А потім ми всі разом їли, жартували, слухали музику. Але для мене вся ця сонячна атмосфера була зруйнована вмить. Я почула машину раніше, ніж побачила її. Першою з невеличкого жовтого авто вийшла Аліса. Висока та тонка, неймовірно легка та граційна. Навіть у цей спекотний серпневий день якась туманна. Люди з такою світлою, наче прозорою шкірою зазвичай не засмагають, але її шкіра ледь засмагла. Абсолютно рівномірно. На ній була легка біла сукня, яка дуже вдало підкреслювала її засмагу. Біляве кудряве волосся було зібране ніби недбало, але цього бездоганного рівня недбалості ще треба досягти.

Вона озирнулася навколо, посміхнулася та помахала нам. І в цей момент я відчула Натана.

Не побачила — саме відчула. Його погляд не був різким. Не був жадібним. Він просто зупинився. Наче хтось натиснув паузу. Наче для нього земля у цей момент припинила обертатися навколо сонця, а обрала для себе інший об’єкт — її, Алісу. Хлопець не змінився в обличчі, підняв руку у відповідь на її привітання та дуже спокійно рушив назустріч. Як би і мені хотілося навчитися так володіти своїми емоціями.

— Привіт, — сказав він просто. Аліса підняла на нього очі. І на мить — всього на мить — її усмішка стала іншою. Теплішою. Глибшою. Тією, яку не дарують випадковим перехожим.

— Привіт, — відповіла вона.

Вони стояли близько. Не торкалися одне одного. Але між ними було щось інтимне, щось зрозуміле лише їм обом. Але відчутне з боку. Ніби енергетичне поле між двома магнітами, яким би так хотілося зблизитися, але на той момент вони були перевернуті так, щоб лише відштовхуватись одне від одного.
І раптом реальність вирвала мене з їхньої історії та повернула до моєї. З машини вийшла висока брюнетка в обтислій світлій сукні, яка відкривала поглядам стрункі засмаглі довжелезні ноги та спокусливі округлі груди. І хоча сьогодні її каштанове волосся було бездоганно прямим, я одразу впізнала в ній дівчину, яка вчора пішла з клубу разом з Андрієм.

Всередині щось обірвалося. Я не одразу відчула біль. Спершу — порожнечу. Коротку, глуху, як пауза між вдихом і видихом, яка вирішує, чи варто дихати далі.

Вона зупинилася, озирнулася і одразу побачила Андрія. Я впізнала цей момент. Той, коли світ звужується до однієї людини. Вона привітно усміхнулася йому, і він без вагань рушив до неї.
І ось тоді мене накрило. Наче хтось різко зірвав пов’язку з очей. Наче все, у що я вірила — «брат», «обережність», «ми просто поруч» — виявилося дитячою вигадкою. Він нахилився до неї. Щось сказав. Вона відповіла. Я не чула слів. Я бачила рухи. Як він трохи торкнувся її руки — ніби випадково. Як вона легко обійняла його.
Мене накрила хвиля — різка, гаряча, безжальна. Ревнощі не були в мені, вони стали мною.
Моє горло стиснуло, руки затремтіли. Виникло абсурдне бажання підійти і забрати його, як дитина забирає іграшку, не думаючи про наслідки. Від цієї думки мені навіть вдалося посміхнутися. Виникло бажання істерично засміятися. Я відвернулася до води. Подивилася на водну гладь. Вдихнула гаряче повітря з хвойним та мулистим ароматом. Відчула, як гострі нігті впиваються у долоню. Я тут, я жива. І він. Він існує поряд зі мною. Не разом. Я не маю на нього права. Я не можу вимагати, ревнувати. Я не можу навіть запитати. Але любов не питає дозволу. Вона просто є. І болить.