14.

Я прокинулась раніше, ніж треба, без будильника. Просто відкрила очі — і одразу зрозуміла, що більше не засну. Тіло ще пам’ятало вчорашній день: втому в ногах, прохолоду води, тепло сонця на шкірі. Посмішки друзів, атмосферу закоханості, очікування та неможливості... Неможливості повернути, розпочати, доторкнутися, бути не просто поряд, а повноцінно разом.

Я тихо встала, щоб не розбудити Марину, і пішла на кухню. Ранок був світлий, але м’який. Таке світло буває тільки влітку. Воно не ріже очі, а ніби обіймає. Я скип’ятила чайник, налила собі теплої води, випила повільно, відчуваючи, як прокидається тіло. Потім дістала все для сніданку: йогурт, фрукти, насіння. Звичний в нашій дівочій хаті правильний набір, який тримає в рамках, коли всередині не вщухає буря.

Я намагалася повернути собі контроль над собою самою через прості дії. Різати. Мішати. Дихати. Відчувати аромат, смак.

Поки їла, дивилась у вікно. Місто вже прокинулось. Машини з поспіхом покидали двір. Батьки тягнули малечу до дитячих садків. Пси, яких вигулювали сонні сусіди, віталися занадто гучним гавканням. Хтось нетерпеливо сигналив чи не то, очікуючи чийогось виходу з дому, чи не то незадоволений їздою інших авто.

У ванній я зібрала волосся тонкою чорною гумкою. Шорти. Топ. Кросівки. Зручно. По-спортивному. Трохи блиску на губи. Добре, що мені личить натуральність, тому що сьогодні немає настрою робити макіяж та чепуритися.

Коли я вже складала сумку, з кімнати вийшла Марина. З ще не розчісаним довгим волоссям, яке від вчорашнього сонця стало ще світлішим. Засмагла, струнка, чарівна. І сонна. Домашня. Я навіть трохи позаздрила їй, що вона може просто відпочивати. І їй не обов’язково з самого ранку стикатися з тим, хто здатен бурю почуттів перетворити на торнадо.

— Доброго ранку. Ти вже на роботу? — позіхнула вона.

— Доброго, так... А ти чого так рано прокинулася? Я б на твоєму місці ще повалялася чи трохи розім’ялася прямо на ліжку...

Вона пройшлася кухнею, налила собі води, сіла за стіл.

— Піду, мабуть, бігати. Не спиться.

— Розумію.

Марина подивилась на мене уважніше, ніби хотіла щось сказати, але передумала. Просто кивнула.

Я взула кросівки, перекинула сумку через плече.

— Маринко, відпочинь, поснідай, я не довго. В мене три тренування лише. До обіду я буду вдома.

Я вийшла з квартири і тихо зачинила двері.
Сходова клітка ще більше пахла парфумами. Я спускалась на перший поверх і ловила себе на думці, що чекаю. Просто зустрічі із ним. Знаю, що зазвичай в цей час у Андрія теж є клієнти, яких він тренує персонально. Мені треба заспокоїтись. Навчитись жити не лише думками про нього. Від зустрічі до зустрічі. Так, ми будемо стикатися часто. Через батьків, через роботу, а потім ще й в універі. Чи вщухнуть колись мої почуття? Чи стануть вони сестринськими або дружніми? І чи хотілося б мені цього? Мабуть, так. У нас не вийшло побудувати романтичні стосунки. Ми надто різні. Ми не можемо зробити один одного безумовно щасливими. І це треба прийняти. І жити далі.

Такими були мої думки дорогою до клубу. Але серце стукало все сильніше в передчутті зустрічі із ним.

У залі вже було гучно та людно. Дехто вже з мокрою головою після басейну поспішав на роботу. В тренажерному залі вже шуміло залізо. Рушники вже були мокрими від поту. А пляшки напівпорожніми. Я люблю цю атмосферу спорту, руху, дії. Я тут у своєму ритмі, на своєму місці. Я розумію цих людей, які попри зайнятий день змогли зробити свій ранок продуктивним.

Я увійшла в залу для групових тренувань, привіталась з клієнтками, які прийшли раніше, щоб зайняти найбільш вигідні місця. Вони почали розбирати килимки та степ-платформи. Я перевірила свою платформу, розклала свої речі так, як мені зручно.

Поступово почали підтягуватись інші клієнтки. Знайомі обличчя, привітання, короткі розмови ні про що. Я усміхалась, але думками була десь не тут. Вчорашній день ще не відпускав — як волога на шкірі, що довго не висихає.

Через скляну стіну зали я побачила Андрія, який увійшов до кардіо-зони разом з адміністраторкою Лілею — бездоганною зовнішності білявкою. Він виглядає зібраним та професійним. Побачивши мене, він просто кивнув. Нічого зайвого — ні поглядів, ні напівусмішок. Ніби вчорашній день був просто хорошим сном, який закінчився. Я одразу відчула дистанцію.

Завершивши розмову з Лілею, він підійшов до мене.

— Привіт.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись теж тримати дистанцію. Бути дружньою, але не схвильованою.

— Як ранок?

— Нормально. У тебе?

— Досить навантажений, дві клієнтки позаду, скоро прийде ще один.

І все.
Нічого про вчора. Нічого, за що можна було б зачепитися.

Я відвернулась до групи.

— Починаємо! — сказала голосніше, ніж планувала.

Музика пішла. Ритм. Крок. Підйом. Спуск. Тіло працювало чітко, автоматично. Я пояснювала комбінації, рахувала, виправляла. Але в голові — зовсім інше.

Вчорашні фонтани. Нагріті за день плити на набережній. Його погляд. Та мить, коли він відвів очі. Я злилась. На нього. На себе. На те, що навіть зараз думаю про це, замість того щоб бути тут і зараз. Де я маю бути. Не тому що мушу, а тому що мені подобається.

Під час короткої паузи я взяла телефон. Повідомлення.

Серж:
Привіт, Оленко. Ти можеш дати мені номер Марини?

Я зависла на кілька секунд. Серж явно не хоче здаватися. Я відчула дивну суміш емоцій: тепло, тривогу, збудження. І відповідальність. Я не відповіла одразу.

Мені потрібно було закінчити заняття, провести розтяжку, попрощатися з групою. До наступного тренування залишилося десять хвилин. Треба збігати у вбиральню. І одночасно вирішити справу з Сержем і з Мариною. Я увійшла у той ритм, коли просто немає часу на думки про Андрія. І це мені подобається.

Я написала Марині: «Серж просить твій номер».