13.

Щоб не гуляти містом на підборах, я вирішила вдягнути щось з маминого гардеробу, який частково переїхав до Віктора.
Одна проблема — ці речі, як на мене, занадто сексуальні. Вона ж їх підібрала для побачень з коханим. А я ж з братом та друзями йду гуляти!

Добре, що хоч кросівки є. На невеликому підйомі, але все ж більш зручні, ніж мої нові босоніжки.
З-поміж суконь та ромперів я спочатку обрала джинси, а потім зрозуміла, що у літній день в шортах буде зручніше. І байдуже, що вони закороткі. Мама ж може собі їх дозволити.

Образ доповнила біла футболка з великим жовтим лимоном на грудях. Найскромніша з усіх речей.
Волосся я зібрала в пучок на голові.

Вийшло непогано.

Марина ж у вчорашньому одязі виглядає свіжо, ніби сьогодні вдягла його вперше. Біляве волосся вона заплела у вільну косу, залишивши кілька локонів попереду.

Коли ми вийшли до хлопців у гостину, Андрій здивовано запитав, дивлячись на мої… ноги:

— Е.. Це шорти Юлі?

— Так, а що? — невинно покліпала очима я.

— Гарні шорти…

— Дякую. І, Серже, не бачу тут нічого смішного!

Бувають миті абсолютного щастя…
Коли тобі так добре, що не існує ні минулого, ні майбутнього. Є лише ця мить і ті, хто поруч…

Це як коли заходиш до старої дзвіниці при монастирі — там, де прохолодно навіть у спеку, де пахне каменем і воском. Тиша там така густа, що її хочеться торкнутись. І ти стоїш, ніби завмерла, але водночас — живеш повніше, ніж будь-коли.

Одна з місцевих площ зустріла нас трохи по-ярмарковому — звуки, запахи, люди. Усе змішалося: кукурудза, цукрова вата, легка музика і голос у мікрофоні, що рекламував ворожку «з достовірною картою Таро».

Ми купили морозиво — різне, як ми самі: я з червоним апельсином та бергамотом, Марина — з м’ятою та авокадо, Серж — із шоколадом, Андрій узяв з грецьким горіхом та кавове.

Коли ми підійшли до величезного колеса огляду з білосніжного металу, Андрій усміхнувся:

— Ну що, подивимось на місто згори?

Я хотіла сказати «ні». Автоматично. Я ж боюся висоти. І мені завжди здається, що ці кабінки хитатимуться, що підлога під ногами трісне.

Але замість цього я ковтнула повітря і сказала:

— А там… воно гойдається?

Андрій уважно подивився на мене:

— Не хвилюйся, я буду поруч.

— Ага, як справжній старший брат.

— У гіршому випадку нас запам’ятають як тих, хто влаштував найдраматичніше зависання в історії Подолу, — пожартував Серж. — Якщо що, я верещатиму гучніше за всіх.

Кабінка хитнулась, коли ми сіли: ми з Мариною з одного боку, хлопці — з іншого. Було тісно, але ніхто не скаржився. Просто ближче. Просто тихіше та інтимніше.

Ми почали підійматися. Спершу справді було не по собі. Я трималась за поручень, хоч і намагалась виглядати спокійно.

Місто поволі розгорталося перед нами: дахи, собори, люди — наче розкладені в альбомі, сторінка за сторінкою.

Ми сиділи мовчки, розділяючи захоплення від краси, яку нам дарувала ця мить.

І тут ми досягли найвищої точки.

Перед нами — місто і річка.

Дніпро лежав унизу, як шовкова стрічка. Величезний, спокійний, глибокий. У порівнянні з ним усі страхи здавалися несерйозними та дріб’язковими.

Я дивилась на Дніпро — і раптом страх відступив. Бо була ця ріка. Це місто. Ця мить. Ці троє поруч.

Коли страх відступив, я ніби знову повернулась до життя: відчула звуки і запахи. Краєм ока бачила, що Серж дивився не на місто. Уся його увага була прикута до світловолосої дівчини навпроти.

Марина помітила це теж. І тому зосереджено пояснювала щось про дзвіницю, ніби сама собі. Але навіть її бездоганно випрямлена спина мовила: вона відчуває кожен його погляд.

Андрій підморгнув мені:

— Не бійся, Крихітко, твої кросівки не підсковзнуться, якщо будеш сидіти рівно.

— Не знала, що в братів інструкція з техніки безпеки вбудована.

— У нас ще й вбудована тривожна кнопка. Раптом сестра почне панікувати.

— Як шкода, що я вже виросла і більше не падаю.

— Але ж іноді хочеться, правда?

На кілька секунд — тиша. Колесо вже майже спустилося, щоб зайти на друге коло, і кабінка хиталась від вітру. Але мені було добре.

Ми висіли в повітрі між дахами й небом і плавились не від спеки — від того, що між нами залишалося не сказаним.

Марина намагалася не пропустити жодної деталі великого міста, яке відкривалося для неї все більше. Серж відверто не зводив з неї очей.

Андрій дивився кудись у далечінь, тримаючи руки на колінах — наче відсторонено, але я відчувала: він поруч. І мені з цим теж було… правильно.

Мені було добре. Просто й дивно добре.

Його спокійний голос, те, як він час від часу кидав на мене погляд — не той, колишній, а простий, буденний, — ніби ми справді сестра і брат. І це десь у глибині породжувало зародок нового болю, який я намагалась ігнорувати, вдаючи, що так і має бути.

Нові ролі. Потрібно просто краще закріпити маски. Це правильно. І на краще.

А ще я помітила, як змінилися Серж і Марина. Вони не торкалися одне одного. Але щось у їхніх поглядах… щось інтимніше за дотики.

Марина дивилася на нього вже не як на поверхневого хлопця чи приставучого реп’яха. Її очі стали трохи м’якшими. А Серж… він мовчав більше, ніж зазвичай. Не тому, що не мав що сказати — просто, здається, нарешті було важливо мовчати, щоб не розбити нову крихку субстанцію миру і порозуміння.

Вони ще не були разом.
Але вже точно — не були порізно.

І мені теж цього було достатньо.
На сьогодні — точно.

Узвіз у центрі міста дихав спекою.
Бруківка нагрілася так, що навіть повітря над нею тремтіло.

Я йшла повільно, вдихаючи запах кави з кардамоном, фарби й чогось солодкого — ніби хтось поруч розгорнув коробку з теплими спогадами.

Повз тяглися туристи з пляшками води, закохані пари, що сперечалися, яку вишиванку краще купити, і фотографи, які ловили кожну тінь. Навколо всі говорили голосно, сміялися, сварилися, торгувалися — а я ніби пливла крізь усе це: крізь музику баяна, що сперечався зі скрипкою, крізь обличчя перехожих і художників, які демонстрували портрети, де люди були схожі тільки очима.