12.

- Ще один магазин, та після повернення додому я одразу спати ляжу замість вечірки… - каже Марина. Ми уже кілька годин ходимо по великому торговельному центру у пошуках взуття до мого сьогоднішнього образу. Я вирішила одягти неймовірну обтислу сукню м'ятного відтінку довжиною до колін. Її мені подарували на одній з фотосесій, коли я підробляла моделлю.

- Так, - промовляю втомлено, - я теж втомилася. Присягаюся, я ніколи так довго не бігала за шмотками.

- Ок, сподіваюся ти тут щось обереш, - Марина одразу підходить до полиць з розпродажем та знаходить білі кросівки свого розміру по дуже привабливій ціні, - ого, навіть я вже знайшла щось для себе…

Серед пропозицій з розпродажу не знаходжу нічого. Але завмираю, коли бачу туфлі кольору кави з молоком на високих підборах, з відкритим миском та з застібкою на щиколотці. Але коли бачу ціну, трохи засмучуюсь. У будь-якому випадку грошей мені не вистачить. Ще ж на щось жити два тижні потрібно. І я не можу витратити майже всі свої гроші на пару взуття.

- Дуже гарні, - киває Марина.

- Так, але занадто дорогі. Вдягну старі босоніжки. А ці куплю, коли буде на них знижка.

- Але ж ти на сьогодні хотіла… І ми їх півдня шукали!
- Нічого…

- Я можу тобі позичити частину суми…

- Маринко, дякую. Ти он теж кросівки купити хочеш…

- Так, вони класні, але ж мені не терміново…

- Навіть не вигадуй. Це, справді, занадто дорого для пари взуття.

Йдемо на касу. Марина оплачує кросівки.

- Дякуємо за покупку, - посміхається молоденька чорнява продавчиня. - Ваш чек та флаєр зі знижкою 30 відсотків на усю нову колекцію.

- Дякую! - щаслива Маринка дивиться на мене і ми радісно сміємося. Схоже, удача сьогодня на нашому боці.

– Ти виглядаєш просто… приголомшливо, – сказала Марина, коли побачила мене у новій сукні. У цьому вбранні я відчуваю себе дорослішою. Розпущене волосся легкими хвилями струмує з плеч. Макіяж робить акцент на очі. Раніше я ніколи так не чепурилася, не надавала стільки значення деталям. Я завжди чудово та впевнено почувалася у звичайних джинсах та футболці. Але сьогодні чомусь мені хочеться виглядати інакше. Більш жіночно та сексуально. Як би безглуздо це не звучало, мені хочеться, щоб Андрій дивився на мене, жадав мене, а не вважав лише новоспеченою зведеноною сестричкою.

– Думаєш не занадто?

– Занадто вишукано чи занадто гарно? Чи занадто сексуально? Зі своєю фігурою ти можеш дозволити собі все.

– Дякую, ти теж виглядаєш чудово.

Я не брехала, Марині дуже до лиця її світло блакитні джинси та біла напівпрозора сорочка з топом під нею. Світле вбрання підкреслює засмаглу шкіру та пшеничне волосся, яке під південним сонцем стало ще світлішим. 

"Крихітко, чекаю у дворі". Це невеличке та таке просте повідомлення сповнило серце теплом. Він знов мене так називає. Мій Хмарочосик. Раніше це дратувало, а зараз зігріває. Хоч, звісно, я ніколи не зізнаюся йому в цьому. 

Коли ми з Мариною спустилися, Хмарочос вийшов нам на зустріч. Не приховуючи цікавості та захоплення, він роздивлявся мене. З ніг до голови. Але нічого не сказав з приводу мого зовнішнього вигляду. Лише привітався та обійняв Маринку:

– Радий знов тебе бачити.

– Навзаєм.

Подруга трохи розслабилася, не побачивши Сержа. Але, як мені здалося, й засмутилася. 

– А Серж не з тобою? – поцікавилася я після того, як ми з Мариною влаштувалися на задньому сидінні.

– Ми зараз за ним їдемо. Так зручніше згідно з маршрутом. 

Засмаглі щоки Марини вкрилися рум'янцем. Як же я її розумію! Я так само почуваю себе. Трохи збуджено, трохи ніяково. Але разом із цим так натхненно! 

По дорозі до дому Сержа Андрій та Марина ділилися тим, як для кожного промайнули тижні після табору.

Серж чекав нас на зупинці біля свого будинку. Привабливий, спортивний, з хвилястим русявим волоссям та широкою посмішкою. У блакитних джинсах та білому поло він виглядає так, ніби вони з Мариною разом підбирали фемілілук. Як же ж сьогодні буде цікаво! До речі Андрій теж у світлих джинсах. Але замість футболки блакитна сорочка с короткими рукавами. Вони усі втрьох такі світлі та біляві. І всі мені вже такі рідні. 

– Всім привіт, – з посмішкою вимовив Серж, коли сів на переднє сидіння. Перед тим, як пристебнутися, він повернувся до Марини і якось дуже спритно поцілував її у щічку. Вона зашарілася та ніби проковтнула язик.

– Як же я скучив за тобою, Колючко!

Дуже сміливо! Схоже, вечір обіцяє бути ще цікавішим! 

Щоб проїхати вглиб острова до кафе, нам довелося вистояти чергу та заплатити за в'їзд. Витрати взяв на себе Серж, аргументуючи це тим, що ми їдемо на авто Андрія. 

Ми їхали незвичною дорогою. З одного боку – лісосмуга. З іншого – Дніпро. Подекуди на березі нам зустрічалися кав'ярні чи просто вечірки. Багато веселих та нетверезих людей. Двом дівчатам справді тут було б небезпечно. 

Кафе брата Натана виявилося новим та сучасним. Велика відкрита тераса зі столиками та шезлонгами. Нічого спільного із забігаловками, які ми проїжджали до того. Та й публіка інша. Всі гарно вбрані. Музика також не попса. На невеликій сцені грає молодіжний бойсбенд. Я знаю його. Це хлопці з нашого універу. Декілька їхніх пісень навіть є у моєму плейлисті. 

Нас зустрів Натан. Дуже тепло. Навіть приобійняв. Я, справді, півроку тому йому губу розбила? Зараз мені цей хлопець подобається все більше. 

Натан провів нас до найбільшого столу, розташованого на терасі найближче до ріки. Тут ми зустріли студентів з нашого університету та привіталися з усіма. З більшістю я не знайома особисто, просто бачились на перервах. А от Хмарочос, схоже, особистість тут дуже популярна. До нього підходять вітатися і хлопці, і дівчата. Деяких він знайомить із нами. 

Але одну дівчину я помітила здалеку. Висока та струнка. Та настільки світла, що здається героїнею якоїсь казки. Біляве кудряве волосся не досягає плечей. Очі світло-сріблясті.