9.

— Так, я посперечалася на тортик, що ми не будемо разом, — зізнаюся чесно. Звучить дуже безглуздо, треба визнати. Реакція Андрія мене лякає. Він дивиться на мене з жахом. Невже наші стосунки може зруйнувати дурна дівоча суперечка? Ми ж не герої наївної романтичної комедії!

І тут Хмарочос починає реготати. Щиро та нестримно.

— Ти не перестаєш мене дивувати, Крихітко. Я сам замовлю для твоєї подруги тортик у найкращій кондитерській міста. Радий, що ти програла суперечку.

– І я… І я рада, – від полегшення я готова розплакатися, – ти дивився на мене з таким жахом, ніби збираєшся образитися та піти.

Хлопець сідає поряд на ліжко і цілує мене. Дуже ніжно та надзвичайно приємно.

— Я що псих по-твоєму: відмовитися від такої дівчини через безглузду суперечку?

– Я люблю тебе, – зривається з моїх губ. Я правда це сказала вголос? О Боже! Як я могла? Що він тепер подумає? Це не просто слова! Та я й не впевнена, що це справді любов.

Мене накрило хвилею паніки, я вирвалася з обіймів Хмарочоса і побігла геть із кімнати. Сховалася серед рожевих кущів біля літньої естради. Що я виробляю? Поводжуся, як мале дурне дівчисько! Розумію це, але не можу з собою нічого вдіяти. І як слова про любов могли вирватися з моїх вуст? До цього я їх говорила лише мамі. Але це зовсім інше. А раптом Хмарочос вирішить, що моє визнання до  чогось його зобов'язує? Адже це не так. Я хотіла б... дуже хотіла, щоб він теж любив мене. І щоб першим зізнався у цьому. Чому в мене все не як у людей? Ще й спати посеред клумби доведеться!

Прокинулася я на дивані в бібліотеці. Тут я вирішила переночувати після години самокопання у рожевих кущах. Ночувати на клумбі було б вершиною ідіотизму.

А зараз треба виходити у люди. Ось тільки зустріч із Хмарочосом все ще лякає мене. Не лише після зізнання, а й після неадекватної реакції на нього. Гаразд, напевно, треба менше думати та віддатися на розсуд долі. Зрештою, можна сказати, що я не мала нічого глобального на увазі. Або що я маю таку звичку — зізнаватися у коханні. А щоб довести це, можна Світлані Борисівні сьогодні на планерці зізнатися. Жах, про що я думаю!

У кімнаті мене зустрічає Марина. Як я і припускала, Андрій не став спати з нею наодинці в нашому будиночку.

— Доброго ранку.

– Доброго ранку, наша читачко.

— Що ти маєш на увазі?

– Ну, ти ж спала в бібліотеці сьогодні.

— Звідки ти знаєш?

— Ну, після години спільних пошуків з Андрієм і Сержем ми тебе все ж таки знайшли.

– Ви мене шукали?

— Ну звичайно! А як ти думала? Що ми ляжемо спати, не знаючи, де ти і що з тобою? Я б тебе вчора прибила, якби Андрій не попросив лишити тебе одну.

– Серйозно? Пробач… Просто…

— Слухай, Оленко. Скажу, як я вважаю. Говорити про свої почуття – це нормально. Ну зізналася перша. І що? Навіщо всі ці забобони?

— Я просто ... А раптом він не любить мене?

— Не любить? Ти що сліпа?

– Марино! Я не знаю. Та й сама не впевнена, що це кохання…

– А хіба можна бути впевненою до кінця?

— Ти прям, як Серж, міркуєш.

— Не нагадуй мені про нього зайвий раз, — скривилася дівчина.

— А він тобі справді так не подобається?

– Правда. Серж – привабливий хлопець. Він симпатичний і сексуальний… Але за цим нічого не стоїть, розумієш?

— Марино, він мій добрий друг.

— Так, у плані дружби я згодна. Але якщо є сексуальний потяг, дружба неможлива.

— Тебе до нього тягне?

— На кшталт того. Але курортні романи не для мене, розумієш? Я не займатимусь сексом через місяць знайомства, знаючи, що ще через місяць ми роз'їдемося назавжди. Крім того, він тут уже мав стосунки. А я не згодна на роль ще однієї, чергової...

— Ти молодець.

— Дякую. Це моя позиція. Я сподіваюся зустріти свою людину. Не зараз. Пізніше. Коли я зможу реалізувати себе. Хотілося б, щоб це було кохання.

Перед зустріччю з Хмарочосом я хвилювалася весь ранок. Побачила його, виходячи зі їдальні після сніданку. І не самого. У компанії Натана, Гоші та кучерявої Кіри з їхнього факультету. Андрій стоїть, обіймаючи її. Мене наче під дих ударили. Серйозно? Що вона тут робить? Невже моє зізнання так сильно налякало хлопця, що він вирішив залишити мене одну не лише на ніч у бібліотеці? Жах змією заповз під шкіру. І ревнощі…

Я хотіла піти непоміченою, але Хмарочос помітив мене.

— Крихітко, стій!

Знову тікати було б зовсім нерозумно. Тому я вдала спокій. Ну, наскільки дозволили мої акторські здібності.

— Доброго ранку.

Хлопець обійняв мене і легко поцілував.

— Ти дарма втекла вчора.

—Так вийшло. Вибач. І те, що я сказала, це не те, що ти подумав…

– А мені хочеться вірити, що ти кохаєш мене… Бо я теж кохаю тебе. І я сказав би тобі це. Просто, розумієш, для мене це теж не просто слова.

І з моїх очей полилися сльози. Нескінченним потоком. Схоже, я вперше розплакалася через хлопця. Я навіть не відразу почула гуркіт оплесків та свист. О ні! Це шумлять піонери та вожаті, що зібралися біля їдальні і стали свідками нашої розмови. Знову саме час сховатися в кущах.

Чудово, що Руслан Михайлович доручив мені вести гурток аеробіки. Це дозволяє самій тренуватися та вчити дівчаток тому, що я добре вмію та люблю. Степ – моя пристрасть. Я ніби літаю над платформою, незважаючи на спеку та втому.

— Бейсик через степ, назад, дабл мамбо, сингл, коліно, ще одне, крос, крос, три коліна.

Схоже, дівчаткам теж подобається вчити зв'язки замість того, щоб бігати естафети або ганяти м'яча.

Симпатична довговолоса блондинка зі старшого загону раптом збилася з ритму і зупинилася.

— Олю, все гаразд? — Запитала я.

– Ні. Мені погано.

– Дівчатка, перерва, ковток води.

Я посадила Олю на степ та набрала номер табірної медсестри.

– Доброго дня, Олено Петрівно. Тут дівчинці погано. Ми зараз у залі. Зі мною тридцять піонерів, я їх не можу залишити.