7.

— Гоша, припини. Не лякай дівчину, – до кімнати увійшов Натан. Я видихнула з полегшенням, хоча, звичайно, розуміла, що Гоша мене не чіпатиме. Йому просто подобається бути темним і страшним, але моє серце стукає, як божевільне.

– Ех, знову ти з гачка мій улов знімаєш, – пробурчав Гоша, – гаразд, піду пожру.

Коли він вийшов із кімнати, Натан сказав:

– Не бійся його. До того ж у тебе чудово виходить ставити хлопців на місце. Гоша любить брудно пожартувати, але хлопець він непоганий. За цією маскою він ховає свою вразливість.

– Правда? – Не знаю, чим я здивована більше: такою характеристикою Гоші чи тим, що Стас Натанов знає такі слова, як вразливість.

— Ти до Андрія?

– Ага.

– Він уже на пляжі. Готується до водяного поло. Я зараз до нього. Тільки в їдальні сніданок прихоплю.

— Я зрозуміла, дякую.

День видався божевільний. Гуртки, конкурси, змагання, репетиції. З Андрієм ми кілька разів перетиналися, але не вийшло і кількома словами перекинутися.

На вечірній дискотеці хоч видихнути вдалося.

— Серже, лягай сьогодні раніше. Я сама вкладу дітей. Ти на ходу засинаєш.

— Ти впораєшся?

— Ну, звичайно, не хвилюйся.

— Окей, я й справді піду, бо мене просто вирубає. Он і Андрій сонний, одні медляки ставить.

— Але ж ніхто не проти.

— Це точно. Ладно я пішов.

— Гарних снів.

Помітила Ігоря, який танцює з вожатою Лізою. Схоже, він переключив на неї свою увагу, і я щиро рада цьому. А ось увага Яни до Хмарочоса мене відверто напружує. Вона принесла йому чашку чи то з чаєм, чи то з кавою. Бач яка дбайлива! Втім, хто мені заважав попіклуватися про нього? Напевно, я не вмію стосунки будувати.

Стало сумно. Та й пісня сприяє такому настрою.

Яна присіла поряд із Андрієм. Він п'є те, що вона приготувала йому, і вони розмовляють. А моє серце калатає від ревнощів і роздратування.

Після вчорашнього я й не очікувала, що вдасться так швидко та легко вкласти дітей. Переконавшись, що сплять і дівчатка, і хлопчики, я вийшла з корпусу і мало не скрикнула, побачивши Андрія, що сидить на веранді. Моє серце застукало сильніше від радості.

— Нарешті ми можемо поговорити, Крихітко.

— Сьогодні був божевільний день, — сідаючи поряд з ним, сказала я.

— Це точно.

— Ти не захотів лягти раніше? Серж уже кілька годин спить.

— Хотів тебе побачити. Наодинці.

— Мені шкода, що вчора нам не вдалося погуляти.

– Ми можемо вибрати інший день.

— До речі, у мене завтра перший вихідний.

– Завтра? Отже, наступний за тиждень. На жаль, завтрашні змагання з плавання скасувати не вдасться. І Натан не зможе мене підмінити. Але наступного вихідний проведемо разом, якщо ти не проти.

Я просто хитаю головою і дивлюсь у його очі. У них стільки всього, що просто зводить мене з розуму.

– Натан сказав, ти заходила сьогодні…

– Так. Хотіла запропонувати завтрашній день провести разом.

– Серйозно?

– Ага…

— Крихітко...

І, поклавши руку мені на потилицю, викликавши цим бурю метеликів і мурашок, він притягнув мене до себе і поцілував. Боже, його губи... І це нереальне відчуття.

Не знаю, скільки часу ми цілувалися і скільки б ще продовжували, якби не вигук Білочки, яка вийшла з корпусу:

– Андрію!

І чому їй не спиться ночами?

Дівчинка почала плакати.

— Що трапилося?

— Андрію, не хочу говорити з нею! Нехай вона піде! Навіщо вона цілувала тебе?

— Білочко, заспокойся. Олену Олександрівну поцілував я...

– Що? Я не вірю! Навіщо тобі вона?

Я мала рацію, мала закохалася в Андрія. І тепер, схоже, вона мене ненавидить. Потрібно буде таки почитати підручник з педагогіки.

– Білко, сядь, заспокойся. Якщо хочеш поговорити, то спокійно, – твердо сказав Андрій.

Дівчинка сіла, але плакати не перестала.

— Нехай вона піде.

– По-перше, не вона, а Олена Олександрівна. По-друге, ми поговоримо всі разом: ти, я і твоя вожата...

— Тоді я говорити не стану, — гордо піднявши голову, Білка зникла в кімнаті дівчаток.

Ми з Андрієм переглянулись. Він усміхнувся і простяг до мене руки. Я сховалась у його обіймах. Захотілося виявитися наодинці подалі звідси.

— Не переймайся. Завтра поговорю з нею.

— Мені теж доведеться. Але я не знаю, що сказати.

— Кажи правду.

— Так, це правильно. Дякую.

– Найбільше зараз я хочу продовжити… Але, схоже, це не найвдаліше місце.

— Це точно.

– Крихітко, завтра я хочу знову цілувати тебе…

— І я…

— Тоді до завтра…

— На добраніч.

— Думатиму про тебе…

— Поговоримо? – запропонувала я Білці після сніданку.

— Ні, дякую, — і дівчинка гордо пішла.

– Проблеми? — Запитала Марина, у якої сьогодні теж вихідний. Ми з нею домовилися погуляти разом у центрі міста.

— Схоже, що так. На рівному місці.

— Якщо захочеш, розповіси дорогою. Ходімо?

– Швидше! – І я кинулася до воріт, адже вперше законно виходжу з них не на пляж чи екскурсію.

Марина зі сміхом побігла за мною.

– Коли потрапляєш до цього табору, здається, що твоє реальне життя завмирає. А тут якась паралельна реальність.

— Справді, я тут уже четвертий рік. Мені подобається.

Ми пройшли до трамвайної зупинки.

– А ти екстрималка.

— Я люблю дітей.

— Плануєш працювати вчителем?

— Так…То що там із Білкою сталося?

Марина показала мені своє місто. Ми обійшли весь центр. Дівчина із задоволенням познайомила мене з різними пам'ятками.

Мені дуже сподобалося гуляти приморським бульваром, відчуваючи на собі легкість південного вітерцю, спостерігаючи за туристами в різнокольорових вбраннях, вдихаючи аромати моря, парфумів та вуличної їжі.

Потім ми обідали йогуртами, сидячи на морському вокзалі та спостерігаючи за судами. Ніколи не думала, що це настільки цікаве видовище.