6.

Після прогулянки набережною та запальних танців на відкритому майданчику біля моря я вирішила трохи помилуватися морським пейзажем. Вже три години ночі. Я змерзла і трохи хочу спати. Але сама в табір не піду, а решта вожатих веселиться на дискотеці.

– Я не одразу тебе знайшов, – до мене підійшов Серж.

— Хотіла трохи відпочити. Тут так мальовничо. Велике місто біля моря. Але воно зовсім відрізняється від нашого. Інша енергетика.

– Так, це курорт. А вдома – звичне життя.

— Сергію, ось ти де! – хлопця обійняла Діна. — Почався повільний танець. Потанцюємо?

— Я розмовляю з Оленкою.

Діна невдоволено скривила губи. Що ж, мен бракувало ще, щоб вона почала ревнувати.

— Все нормально. Йди, — сказала я з усмішкою. А очима показала Сержу, що треба зробити це обов'язково. Так круто, що ми вміємо спілкуватись поглядами.

— Гаразд, — Серж обійняв Діну і повів її на танцмайданчик.

А до мене підійшов Ігор.

— Милуєшся морем?

– Так. Бачиш, там кораблі вдалині… І місячний шлях тремтить над хвилями…

— Дуже гарно. Але на тебе мені хочеться дивитися більше…

– Це приємно, але…

— Але що?

Кинувши погляд на танцмайданчик, помічаю Хмарочоса, який танцює з Яною. Їхні тіла притиснуті одне до одного. Його руки – на її талії. А вона обвиває руками його шию. Відводжу погляд, що раптом затуманився сльозами. Це від приморського бризу. Адже я ніколи не плачу.

— Я втомилася.

— Хочеш повернутися до табору?

— Так, але одна боюся йти так пізно.

– Я теж втомився. І із задоволенням проведу тебе.

— Добре. Тільки напишу Сержу, щоб він не хвилювався.

Дорогою до табору "Юний спортсмен" ми ділилися враженнями про перший день у ролі вожатих. А коли перелазили через паркан, щоб потрапити на закриту територію, я порвала джинсові шорти трохи нижче за сідницю.

— О, ні. Мої шорти!

– Покажи!

– Боюся, це непристойно.

Ігор обійшов мене і свиснув.

– До речі, все наче так і має бути. Гарно вийшло.

— Гаразд, Ігорю. Дякую, що проводив. Я дуже хочу спати. Добраніч…

Поспішаю до свого будиночка.

– Олено…

Вдаю, що не чую.

— На добраніч, — зітхає хлопець.

Як тільки моя голова торкається подушки, мене ніби засмоктує у вирву сну.

– Кошмар, – шепочу Сержу під час планерки, – я ледве встала. Сьогодні одразу після відбою ляжу спати.

— Ага, — позіхає друг, кутаючись у плед. Схоже, він прийшов сюди одразу з ліжка, – я вже тиждень собі це обіцяю.

До нього під плед піднирує Діна, що спізнилася. Серж обіймає її, допомагаючи витримати осуд Світлани.

Після планерки старша вожата просить мене затриматися. Коли всі йдуть, вона каже:

– Мені відомо, що вчора вночі вожаті лазили через паркан у місто.

— Через паркан? Правда? — Вдаю здивування.

— Тебе це дивує? Чи ти можеш назвати імена?

– Я? З чого ви взяли?

— Та так. За такий вчинок загрожує негайне звільнення. І за приховування інформації теж.

– Зрозуміло.

– Просто хотіла тебе попередити.

— Дякую.

— Завжди будь ласка. Поспішай, діти повинні вмитися до зарядки.

— Так звичайно. Піду допоможу їм почистити зубки.

Розлючена, прямую до третього корпусу. По дорозі зустрічаю Хмарочоса. Він якраз вийшов зі свого будиночка, що стоїть просто біля літньої естради.

— Доброго ранку, — вимовляю якомога байдужіше і йду далі.

— Оленко, стривай.

– Так?

Він підходить до мене. Розпатланий після сну. Зі слідами подушки на щоці. Так і хочеться торкнутися їх рукою, розгладити.

— Ти вчора так зненацька зникла. Я переживав.

— З чого раптом?

— Ти ж мені не чужа.

На серці теплішає, але потім хлопець додає:

– Наші батьки разом. І я обіцяв твоїй мамі доглядати тебе.

– Правда? Ти дуже милий, – говорю з усмішкою, а хочеться врізати йому добряче.

— Серж сказав, ти пішла з Ігорем?

– Так.

І він наче чекає ще чогось. Але ми обоє мовчимо. На допомогу приходить моя сусідка по кімнаті Марина:

— Привіт, Андрійко! Оленко, тебе твої діти шукають.

— Дякую. Вже біжу!

Три ночі я майже не спала. Кілька годин сну за добу – це занадто мало. Особливо складно вранці. І після кожного пробудження обіцяєш собі лягти спати раніше. А ввечері не можеш відмовитися від пропозиції друзів піти погуляти.

Але сьогодні я точно маю намір лягти після відбою. Тобто зараз. Прийму душ і в ліжко.

По дорозі з душової зустрічаю Сержа.

— Ти як, з нами? — Запитує він.

— Оце вже ні! — Качаю головою я і боюся передумати, як завжди. – Я хочу виспатися. Або просто нормально поспати для різноманітності.

– Але ми сьогодні нікуди не йдемо. Біля багаття з гітарою посидимо. Кухарі винесуть залишки їжі. Тобі ж сподобалася запіканка.

— Ага, ось тільки компенсувати їжею нестачу енергії мені не вистачало! Їсти ночами замість сну – пряма дорога до ожиріння.

— Ти ще на цю дорогу не вийшла, моя люба подруго, — обіймає мене Серж.

– Сподіваюся. Гаразд, я прийду. Але ненадовго.

– Ми всі ненадовго, – усміхається друг.

— Сергію! – кличе хлопця Діна. У її голосі – істеричні нотки. Вона вже точно ревнує. — Ти йдеш?

— Так звичайно. Оленко, приходь до вогнища.

Біля багаття панує атмосфера романтики та легкого смутку. На гітарі по черзі грають Гоша, Стелла, Марина та Серж. І всіх тягне на лірику. Ніч, мабуть, така. Зоряна, місячна та холодна. Але біля багаття тепло.

Відчуваю на собі погляд Хмарочоса, але боюсь підняти очі. Я зовсім заплуталася у своїх почуттях. Зараз мені не ясно, чи можуть між нами бути стосунки. Якщо раптом так, то які саме, і до чого це призведе. А така неясність наче пастка для мене. Я не хочу втрачати контроль над собою. Вся ця лірика не для мене.

— Ця ніч холодна непотрібна,