5.

Я працювала перед камерою, відбивалася від натовпу настирливих шанувальників, насолоджувалася ревнощами Хмарочоса всю ніч. В результаті прокинулася з головним болем. Та й сон. Маразм якийсь. А сьогодні іспит з історії та модельний кастинг. Це єдиний іспит, який ми з Сержем не склали автоматично, так що довелося витратити пару днів на ретельне повторення матеріалу. Здам у першій п'ятірці і втечу випробовувати свої сили в модельінгу.

Насамперед п'ю парацетамол.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, моя крихітко, — мама відволікається від приготування омлету з овочами і цілує мене в верхівку.

– Я не крихштка! Голова болить.

— Біжи в душ. А я зелений чай заварю.

— Дякую.

— Який у вас зріст? — Таки звучить питання одного з найвідоміших модельних скаутів у країні. Ну так, а на що я розраховувала, що раптом підросту? Чи на те, що досвідчений погляд професіонала не помітить, що я недостатньо висока?

— Метр шістдесят сім, — прибріхую на пару сантиметрів. Начебто вони можуть щось змінити. — Точніше шістдесят чотири...

— Олено, скажу, як є, — спокійно і якось проникливо вимовляє Родіон, — Ви мені дуже подобаєтеся. У Вас шикарне тіло. Я розумію, скільки зусиль воно Вам коштувало. Але зріст не дозволить Вам стати топмоделлю. У Вас симпатичне обличчя, але це не той типаж, який потрібнен сучасному споживачу. Я можу брати Вас за договором для зйомок спортивних тематик, але не більше. Вибачте.

— Дякую, це було б чудово! — Мені дуже сподобалася така пропозиція. Сьогодні таки вдалий день. Вищий бал з історії, а потім досить втішна оцінка від Родіона Нікітіна. Тепер треба поспішати до Сержа. Сьогодні ввечері він їде до спортивного табору. І головне не думати, що на його місці могла бути я…

Усі іспити та заліки нашою групою офіційно складено. Попереду літні канікули. У мене змішані почуття щодо цього. З одного боку я обожнюю літо, і свобода не може не тішити. А з іншого – історія з Хмарочосом закінчена. Здавалося б, я сама хотіла цього, але на душі якось сумно та порожньо.

— Ви до котрої сьогодні святкуватимете? — Запитує мама за вечерею, маючи на увазі похід у клуб з одногрупниками.

— Думаю, все затягнеться до ранку. Але я не планую затримуватись довше опівночі без Сержа.

– Зрозуміло. Оленко, позаду другий курс! Попереду – канікули! Ех, це така цінність. Ще трохи, і про канікули забути можна. А ти сумуєш… Втім, я теж була такою…

— Мамусю, не починай.

– А що з Андрійком?

— Не знаю. Можеш Сержу зателефонувати, спитати. Або самому Хмарочосу. У крайньому випадку – у Віктора спитай.

Мама не ображається, а сміється. 

— Зачепив він тебе. Треба ж!

– Це все у минулому. Він далеко. Я тут.

– На кілька місяців?

– Цього достатньо, щоб забути.

— Іноді й років мало. А місяці – це зовсім нічого. Знаєш, у юності я теж думала... Ось не зустрінемо Новий рік разом, отже, не доля. Якщо за два дні не зателефонує, то кінець… Це все максималізм…

— Це кінець! – стверджую я. – Дякую за салат, було дуже смачно.

Цілую маму в щоку і біжу збиратися на вечірку.

– Оленко, привіт, – наче здалеку чую голос Сержа. Звідки це він долинає? Ах, ну так. Я ж щойно відповіла на телефонний дзвінок. Напівсонна, тримаю смартфон біля вуха і потихеньку приходжу до тями. Реальність поступово промальовується.

– Привіт, Серже.

— У тебе що, зуби болять?

— Що за дурниця?

— Ти дивно говориш.

– Бо ти мене розбудив.

– Ну ти й соня! Вже пів на першу.

— Я лягла о п'ятій, між іншим. І в мене перший день офіційних канікул, тож маю право.

– Пам'ятаю, хтось погрожував вставати о шостій ранку і бігати в парку… А потім у басейн одразу…

– Цей хтось учора проводив вечір із одногрупниками.

— Добре повеселилися?

— Все як завжди. Лара знущалася з Вані: спокушала і динаміла. Таня з Люсею понтувались. Вигадали, що в Тані в сумці двісті доларів і вголос розповідали про це півночі. В результаті цю сумку вкрали…

– Зрозуміло, – сміється Серж, – отже, нічого особливого…

– Все банально та тривіально, – зітхаю я, – а ти як?

— Все окей. Тут чудово. Компанія гарна. Чи не хочеш до мене?

Від такої пропозиції у мене подих перехоплює. Я різко відкидаюся назад, не розраховую своїх сил і… Бабах!

— Що це було? — Запитує Серж.

Розтираю забиту голову. Ніби нічого серйозного.

– А, це я з ліжка впала…

— Ти мене лякаєш ... До речі, я ж не просто потеревеніти телефоную… Моя напарниця-вожата не витримала тут, захотіла додому. Тепер шукають їй заміну. Але приїхати треба завтра вранці. Виходить, виїхати сьогодні. Ти як?

– Я? Я за!

Схоплююся з ліжка і біжу у ванну.

– Разом із нею з табору  їде її хлопець. Йому заміну вже знайшли. Це Ігор Ісаєв із менеджменту. З другого курсу. Знаєш його?

– Ні.

– Тоді я дам йому твій номер. Він знає, куди їхати та як. Домовтеся, окей?

— Окей.

Відкладаю смартфон та встаю під душ. Ааа! Я їду до табору! Ура! Це змінює все літо! Клас! Хмарочос… Так, стоп. Хмарочос тут взагалі ні до чого.

— Я погодилася через Сержа. І спортивний табір – це круто. Завжди хотіла побути вожатою, – розповідаю Іринці про поїздку, складаючи одяг у валізу. Ігор Ісаєв подбав про квитки, і ми виїжджаємо вже сьогодні ввечері. Бути легкою на підйом – це чудово!

– Ага. Як же, – недовірливо вимовляє Іринка, покриваючи свої короткі нігті червоним лаком із моєї косметички.

– А чому ж ще?

— Ну, думаю, ти хочеш побачити Хмарочоса, похизуватися перед його очима ось у цих коротких шортах і полоскотати нерви йому й собі.

– Робити мені більше нема чого!

— Упевнена, ви там примиритеся і будете разом.

— Ще чого! Все вже у минулому.

– А давай посперечаємось…

– Давай… А на що?

Іринка замислилась.