4.

— Це дуже дорогий подарунок, Олено. Просто так такі не роблять. Ти йому певно небайдужа.

— Мамо, це клуб його батька.

— І? Річний абонемент у ньому вартує, як моя місячна зарплатня. А золотий, як дві.

— Я не хотіла приймати його. Але він застав мене зненацька ... І ... Мені сподобалося ... Масаж був жорстким, звичайно. Але це лікувальне. А джакузі та басейн, — блаженно закочую очі.

— Оленко, але ти хоч розумієш, що не можна приймати такі подарунки, а потім казати, що між вами нічого не було, немає й ігнорувати хлопця.

— Ти на що натякаєш?

— Боже, борони, — лякається моїх домислів мама і мало не давиться своїм овочевим фрешем. — Я до того, що між вами з Андрійком симпатія. І не треба поводитися, як дитина…

— Не називай його так.

— А як мені його називати?

— Ну, Хмарочос, наприклад.

— Привіт, — на великій перерві в понеділок підходжу до Хмарочоса перша. Він як завжди проводить час із друзями у буфеті. І поряд, майже повиснувши на ньому, сидить чергова німфа. Цього разу брюнетка з великими карими очима та ямочками на щоках. Ми з нею майже збігаємося за кольором волосся та очей.

Андрій з усмішкою відповідає та встає з-за столу. Відходимо разом до вікна. Вільних столиків немає і довкола дуже багато народу. Гул стоїть неймовірний.

— Хочу подякувати тобі за карту. Масажі йдуть на користь.

— Ти вже три сеанси відвідала?

— Ага.

— І після першого крепатура була страшна?

— Так. І голова розколювалася.

— Мені це знайомо. Крихітко, відвезти тебе сьогодні до клубу на четвертий сеанс?

— Ні, дякую. Сама дістануся.

— Мені зручно. Я сьогодні у залі працюю.

— Хмарочосе, я…

Ну як закінчити фразу? Я в тебе закохуюсь і дуже цього боюся? А взагалі просто тебе ненавиджу.

— Що, Крихітко?

— Твоя кава холоне. І подружка зачекалася...

І пірнаю у штовханину буфета. Зріст дозволяє. Поспішаю до головного корпусу, щоб встигнути на четверту пару.

Після семінарів залишається година, щоб підготуватися до завтрашнього колоквіуму з психології. Поспішаю до бібліотеки, бо час даремно витрачати не хочеться, адже мені потрібно встигнути ще на масаж.

Але всі мої плани порушує дівчина з тонкими рисами обличчя і гладко зачесаним попелясто-русявим волоссям. Вона загороджує мені дорогу величезним животом, у якому живе карапуз. Сіро-блакитні очі його мами зі злістю і навіть ненавистю дивляться на мене.

— І не думай зв'язуватися з ним, бодібілдерша!

– Хто? З ким?

Так, Олено, вагітних бити не можна. І посилати їх також небажано.

— З Антоном Холмиком.

— Холмиком? — мені знадобилося з півхвилини, щоб збагнути, що йдеться про мого нового знайомого з тренажерної зали, від якого Хмарочос наказав триматися подалі.

– Саме так. Не прикидайся дурепою.

— Мила дівчино, — щосили намагаюся вгамувати роздратування і навіть усміхатися намагаюся, — твоє маля з животика чує тебе…

У відповідь мені лише приголомшений погляд, і я продовжую:

— Так, так ... Вони все чують. По собі пам'ятаю, — і що я несу? — Я не претендую на Антона Холміка. Він твій хлопець?

— Вже ні. Він просто батько моєї дитини.

Очі наче кров'ю заливає. Або жагою крові. Цього мерзотника. Зробив дівчині дитину, а сам у залах з іншими знайомиться.

— Ось цап безрогий! Ви не разом?

— А навіщо воно йому? Якщо навколо повно атлеток без пуза та претензій до його свободи?

— Де він зараз?

— А он…

Потрапив під гарячу руку. Якраз виходить із другого корпусу з рюкзачком на плечах. Підбігаю до нього і щосили кулаком у ніс б'ю. Він хапається за обличчя. На асфальт тече кров. А я хочу більше крові. Гад. Щоб зрозумів, що так чинити не можна. Щоб відповів за те, що зробив.

Нас обступає натовп. Поранений Антон озвірів від болю та несподіванки. Він намагається кинутися на мене, але його затримують приятелі Хмарочоса: Натан та мулат Артур. А мене обіймає та міцно тримає Серж. Натан тримає загорнуту назад руку оплідника, що виривається, однієї лівою. А у правій – телефон. До мене долинають уривки його розмови:

— Так, Андрюхо. Другий корпус. Поспішай.

І за кілька хвилин Хмарочос уже тут. І не лише він. А й поліція, яка примчала машиною з сиреною та мигалками.

— Хто його вдарив?

— Я, — гордо виступив назустріч поліцейському Хмарочос.

— Вона! – показали на мене свідки.

І незабаром ми з Хмарочосом їдемо в поліцейській машину в дільницю. У кайданках. Це що, поганий сон? Хочеться плакати. Як я до такого докотилася?

Андрій притискається до мене плечима.

— Заспокойся, Крихітко. Я подзвоню батькові, і все буде добре.

— Просто ми в кайданках... І їдемо в дільницю...

— Тільки не кажи, що це з тобою вперше.

— Ну, звісно, вперше!

— З твоїми кулаками…

— Він просто... Просто від нього вагітна дівчина... Ти знав?

— Сказав же, триматись від нього подалі.

— Чому не пояснив причини?

— А щоб не мчати в дільницю в кайданках.

– Просто… Це мій батько. Він також кинув маму. Переспав та залишив. Вагітну. Мною.

Ніжне погладжування плеча плечем. Підводжу очі на хлопця, що сидить поруч. І тону у його блакитних…

— Мені шкода…

— А мені ні. На фіг він мені потрібен такий? Нас не закриють на п'ятнадцять діб?

— Нас двох? В одній камері? А що, я не проти... Ще й ці кайданки на тобі...

І як тільки він примудряється збудити мене за таких умов…

— Андрію!

— Так, Крихітко?

— Припини!

— Вікторе?

— Юлю?

— Мамо?

— Тато?

– Це мій син Андрій. Адже ви знайомі?

— Так. А це моя дочка Олена.

— Дуже приємно, — намагаюся мило посміхнутися. Але виходить дурна усмішка. Не так я хотіла познайомитись із Віктором Лановим. І точно не в поліцейській дільниці. Мамо, вибач.