2.

Сашко Суздальський. Розпатланий каштановий чубчик і світло—карі очі, як слабозаварений чай. Симпатичний до тремтіння в колінах.

Ми навчалися в одному класі провінційної школи. І зустріти його у величезній столиці дуже дивно. Втім, символічно. Адже саме через свого однокласника Сашки Суздальського, який обожнює свій байк, я й почала кататися на велосипеді.

Оглядає мене своїми теплими очима і з усмішкою вимовляє:

— А ти змінилася на краще. Твоя фігура…

— Намагаюся, дякую…

Спортивні лосини та майка ідеально підкреслюють рельєф.

— Погоняємо разом?

— Давай…

Катити з ним нерівними лісовими доріжками виявилося приємно і комфортно.

— Не чекала зустріти тебе тут…

– Як і я тебе. Ти навчаєшся у столиці?

— Так. В Університеті фізкультури та спорту. Спеціалізуюся на степ-аеробіці.

– Цікаво. У тебе спортивна фігура.

— Спасибі. А ти?

— Теж навчаюсь. В авіаційному, на літакобудуванні.

— Ого! Серйозно.

— Так, звучить солідно. Але це не моє. Планую піти. Але мама проти. То була її ініціатива. 

Такий підхід мене не дивує. Сашко завжди у всьому слухався маму. Думаю, це пов'язано з тим, що він зростав без батька. І мати справді робила для нього все, викладаючись як фізично, так і матеріально. Я їй не подобалася. І не дивно. Я була худою, з брекетами та жахливим характером. А їй, мабуть, поряд із сином хотілося бачити справжню принцесу. Невелика родина Суздальських не відповіла взаємністю на мої почуття, тому моє перше і останнє кохання залишилося нерозділеним. І ось зараз я намагаюся десь там на дні серця або в засіках пам'яті відшукати колишні відчуття. Але не знаходжу. Втім, Сашко став ще симпатичнішим. А я, швидше за все, просто переросла період тремтіння в колінах.

Додому повернулася пізно. І страшенно голодна.

— Мамо, уявляєш, кого я зустріла у парку…

Ні, період тремтіння в колінах я не переросла. Нині вони тремтять, як гілочки осики на вітрі. Іду з одногрупниками вздовж басейну до доріжок, виділених для нашої групи. І ловлю на собі погляд Андрія Ланового. Він стоїть перший у строю серед своїх одногрупників. У наших груп у п'ятницю перша пара – плавання. Раніше цей факт мене не хвилював. Що ж зараз змінилося?

Знаю, що у спортивному синьо-рожевому купальнику виглядаю чудово, але все одно хочеться закутатись у халат. Сподіваюся, в окулярах та шапочці він мене не впізнає. А так просто розглядає постаті дівчаток, як і його дружки. У тому числі Натан. Он Флорка як дефілює! Бабники, вони й у басейні бабники.

Але я всю розминку ловлю на собі погляди Андрія, що розминається. І коли звучить команда нашого тренера Ірини Леонідівни "у воду", я з радістю пірнаю до басейну. Свіжість відчуваю недовго, розтинаю воду, і прозора рідина наче закипає від зіткнення з моїм тілом. І вся річ у тому, що серед сотні студентів у цьому басейні разом зі мною плаває білявий третьокурсник. Лановий. От лихо, ну звідки він узявся на мою голову? Хмарочос неприємний! Нерозумно заперечувати, що мене до нього тягне. Ну чим Сашко поганий? Але тілу не накажеш, а серце тут взагалі ні до чого. Втім, на відміну від Ланового, що шкрябає небо, я не спеціалізуюся на сексуальних зв'язках довжиною в раз або годину. Тому наші доріжки відразу розходяться, до ладу не встигнувши зійтися. І не лише у басейні.

Пропливши двічі по сто метрів і виконавши необхідні вправи, виходжу з води. Піднімаю очі і зустрічаю погляд Хмарочоса. Це ж ще впримудритися треба — зустрітися очима в окулярах для плавання. А може, мені тільки здається, що він дивиться на мене?

Забираюся на вежу і по команді тренера стрибаю вниз головою. Знаю, що ідеально входжу у воду. І отримую задоволення від цього. Виринаю і за допомогою рук опиняюся за межами басейну. І одразу знаходжу блакитні очі. Вже без окулярів. І немає сумніву, що вони дивляться на мене. Свій погляд хлопець супроводжує посмішкою та двома піднятими вгору великими пальцями. Мене від того накриває гарячою хвилею, не знаю чого — сорому, бажання чи збудження… Сподіваюся, що ненависті.

Увагу Андрія до мене помічаю не лише я.

— Лановий! – кричить його викладач. — Басейн – не місце для флірту з дівчатами!

— Флірт із дівчатами доречний скрізь, Борисе Даниловичу!

Цього разу мене накриває крижаною хвилею. Своїми словами Хмарочос підтверджує мої думки. Він фліртує скрізь та з багатьма. Ну і нехай. Це не моя справа. Просто гидко.

Після пари швидко приймаю душ і переодягаюся. Не наношу макіяжу, щоб не змушувати чекати Сержа і не запізнитися на другу пару.

Коли я виходжу до вестибюлю, друг уже чекає на мене. Один. А я чомусь думала, що зустріну тут Андрія. І він запросить мене... Я б не пішла, звісно.

— Що це було? — Запитує Серж по дорозі до корпусу, в якому у нас лекція з історії.

— Ти про що?

— Про флірт з Андрюхою.

— А я тут причому?

— Ну… Всі дівчата зайшлися від його уваги до тебе…

— Нічого, настане і їхня черга. Якщо ще не настала…

— Оленко, я думаю, ти йому симпатична. Він питав про тебе учора після футболу.

— Серйозно? — я аж підскочила, як ужалена.

— Ага. Чи довго ми дружимо? І чи тільки дружимо?

— Треба було сказати, що не тільки, — мені знову вдається надіти на обличчя маску напускної байдужості, але яблуні, що квітнуть, уже пахнуть сильніше, сонце світить яскравіше, а птахи співають голосніше. Люблю своє місто таким: оптимістичним та весняним.

Суботній ранок пролився дощем. Мама вирушила на роботу, а я прокинулася об одинадцятій, поснідала вівсянкою і взялася за прибирання. У такі моменти я тішуся, що ми винаймаємо однокімнатну квартиру.

Від протирання пилу мене відволік телефонний дзвінок і фізіономія Сержа, що телефонує, на екрані.

— Вітаю…

— Привіт, Оленко. Що робиш?

— Прибираю. Погода така собі.

— Це точно. Давай піцу поїмо в кав'ярні біля універу?