1.

Ненависть – сильне почуття. Особливо ненависть, приправлена пристрастю. Знайомство Олени Яримій та Андрія Ланового почалося з удару кулаком у ніс. У дівчини є вагома причина ненавидіти хлопців такого типу, як Андрій: спортсменів із заможних сімей, гарних та самовпевнених. Безліч дівчат в'ється навколо нього, але Олена нізащо не стане однією з них. І не має жодного значення, що її ненависть до Ланового приправлена пристрастю. Ця гримуча суміш почуттів ніколи не переросте у кохання... Чи завжди є шанс, адже сама доля постійно зводить їх?

– Олено, так це правда? – Запитує мій одногрупник і найкращий друг Серж. – Ти реально врізала в щелепу Натану з менеджменту?

– Ага, – киваю, не відриваючись від конспекту з історії. Готуюсь до завтрашнього семінару у читальній залі університету. А Серж прийшов із буфету і не дає мені зосередитись на предметі.

– Ось так просто біля парадного входу при всіх його друзях та дівчатках?

– Ага.

– Ти здуріла?

– Ні.

– Ти хоч розумієш, що образила його на людях?

– Та пішов він!

– А що трапилося? Він тебе образив? Сказала б мені!

– Ще чого! Він би з дружками зіпсував тобі твою гарненьку фізіономію!

– Не починай, – скривився мій красень-друг. – Краще нормально розкажи, що він зробив тобі.

– Мені? Нічого. Він погано вчинив із Флорою.

– Із Флорою? Тьху ти! Давно відомо всім, що вона від нього божеволіє!

– Саме так. А він цим скористався. І її невинністю… А потім просто посадив у таксі та додому відправив…

– Він що зґвалтував її?

– Ні.

– І вночі на двір не виставив, так?

– Серж. Не розчаровуй мене. Він переспав із нею. Зауваж, став її першим… І все. Чао.

– А може, вона переспала з ним?

– Схоже, ви всі такі! 

– Оленко! Ти чого?

– Та нічого!

Збираю зошити і поспішаю геть із бібліотеки. Здаю книги і прямую до автобусної зупинки.

Натану не зрозуміти. І дружкам його не зрозуміти. І навіть Сержу не збагнути. Била я не Стаса Натанова із третього курсу. І не за Флорку Вавілову. Ні, фактично це було так, звичайно. Просто у душі я била свого батька. Який так само вчинив з моєю мамою. Я не знаю його. Але ніколи не пробачу. Навіть незважаючи на те, що в результаті цієї ночі з'явилася я.

Закінчивши підготовку до завтрашніх пар, йду до кухні. Відкриваю маленький холодильник. Його відчинена біла паща зяє порожнечею і вимагає продуктів, як мій шлунок їжі. Мама сьогодні на роботі допізна. Вона в мене фітнес-тренер. Цю ж спеціальність маю і я в Університеті фізкультури та спорту.

Мама прийде втомленою та голодною. Тому натягую джинси, синю ветровку поверх старенького домашнього светра і вирушаю до магазину. Подумки складаю список покупок: овочі, м'ясо чи риба, молоко, сир…

– Привіт, Крихітко з кулаками.

На моєму шляху виростає постать рослого хлопця. Я різко зупиняюся, мало не врізаючись у нього. Андрій Лановий. Гарненький блондин з крутим тілом з факультету управління. Золотий синок багатого татка. Багато чула про нього не лише в універі, а й від мами. Адже спортклуб, у якому вона працює, належить батьку Андрія.

– Привіт, друже Натана.

Вдавати, що не впізнала його, мені здається нерозумним, але й видавати те, що знаю його ім'я, теж не хочеться.

– А ти смілива.

– Це комплімент?

– У контексті того, що сталося – ні.

– Погроза?

Дивлюсь прямо в блакитні очі, задерши голову. Хлопець набагато вищий за мене. Я йому маківкою лише до грудей дістаю. Несподівано він розпливається в посмішці та присвистує.

– Ще сміливіше, ніж я думав, однак.

– Може, вистачить про мою сміливість? Я поспішаю.

– Ні. Поговорити все ж таки доведеться. Розумієш, Крихітко…

– Слухай, Хмарочосе, якщо не перестанеш називати мене Крихіткою, тебе спіткає доля друга…

Сама не знаю, чому мій язик настільки сміливий... Вимовляю це, а сама всередині тремчу, як крильця метелика на вітрі.

Андрій сміється: щиро, аж до сліз.

– Крихітко з кулаками, ти вирішила, що найсильніша у світі?

– Слухай, Хмарочосе, відвали!

– Спочатку ми поговоримо. Повір, це у твоїх інтересах – обійтися виховною бесідою зі мною.

– Педагогіку перевчив?

– На твоє щастя, так. Натан хотів вчинити з тобою жорсткіше. Розумієш, Крихітко, не можна бити хлопців... Ще й на очах інших... Це, м'яко кажучи, принизливо. Тепер від нього чекають відповіді. А ні – слабаком прозвуть. Тож давай разом подумаємо – як бути?

– Гамлетом став? Ось сам і вирішуй!

Намагаюся піти. Але мене зупиняє сильна рука. Майже зависаю у повітрі.

– А біцухи у тебе, і справді, непогані, Крихітко ...

Від його дотику тілом пробігають мурашки. Аж пересмикує. Намагаюся звільнити передпліччя. Але не виходить. Хлопець сильніший.

– Чого ти від мене хочеш? Я вважаю, твій друг заслужив!

– І чим же?

– Запитай його про Флору Вавілову.

– А… Про цю дурну лялечку, яка затягла його в ліжко, не попередивши про свою недосвідченість, а потім вимагала присяг у вічному коханні? Подружка твоя?

– Чи не попередила? Ага, так я й повірила. Вона що зовсім дурненька?

– Ага. Хитра дурепа, правда.

От лихо, вже шкодую, що втрутилася. Чи потрібне воно мені було? По суті це не має жодного відношення до історії мами та негідника-батька. Ось завжди на емоціях дію, а потім доводиться розгрібати.

– До суті, Крихітко. Вибачитись потрібно. Завтра на великій перерві. При всіх. Інакше Натан сам розбиратиметься. Я ледве стримав його запал. Шкода тебе стало. Та й друг твій Серж слово замовив. Нормальний пацан, до речі. І ще причина є.

– Яка ще причина?

– Про це тобі поки що знати необов'язково, Крихітко з кулачками…

І клацання по носі. Легке таке. Андрій відпускає мою руку, йде. А я залишаюся стояти, дивлячись йому в слід. Симпатичний… І привабливий до мурах. Але він зовсім не мій типаж, на щастя. У мене на генетичному рівні імунітет до гарненьких хлопців, що змінюють дівчат ніч від ночі.