Крихти

1

Нова музика, нові фільми, нові книги, новий одяг, нові хобі, нові люди… У житті завжди не вистачає чогось нового. Інколи просто задихаєшся від тієї порожнечі, яку в середині створює нудьга. Намагаєшся забити її будь-чим, якомога скоріше, байдуже на якість і наслідки. Тільки б не довелось самотньо лежати на ліжку й залипати у стелю.

Робота — єдина стабільна величина у його житті. Її він не змінює уже майже два роки. Сам не може у це повірити, але вона досі приносить йому задоволення. Хоча й бісить не менше.

У навушниках грає пісня, яку він вмикає на повторі уже другий день підряд. Кожного разу, чуючи вокал, він боїться, що вона набридне йому. Але мурашки по спині й повна ізоляція від навколишнього середовища доводять йому, що цього не варто боятись. Принаймні поки що. Зліва від нього, на нових лавицях, сидять люди. Дивляться на річку, що справа від нього. Під ногами нова бруківка, над головою старі дерева. Він ні на що не звертає увагу. Може ходити тут з заплющеними очима — настільки добре знає дорогу. Втім, в навушниках краще не ризикувати. Думки його літають десь далеко, разом з мелодією пісні. Він уявляє інші світи. Сповнені магії, див і пригод. Світи, в яких йому б не доводилось йти на роботу. Він міг бути чарівником там. Або славетним воїном.

Вітер розвіває волосся й, час від часу, йому доводиться його причепурити. Знайомий рух рукою по волоссю відволікає його від світу, що будується в уяві й повертає на мить у реальність. Він помічає дещо дивне на одному зі старих ліхтарів (їх ще не встигли замінити на нові). Він ніколи не був проти реконструкції набережної. Тільки от за цими ліхтарями він буде сумувати. Старезні, пофарбовані зеленою фарбою, від якої уже роками відпадають шматки. З лампочками, які тьмяно, але так романтично світять жовтим світлом з-за крон дерев. Вони завжди створюють атмосферу містичної таємниці кохання темними зимовими вечорами. Він обожнює повертатися додому під їхнім світлом.

Навколо одного з ліхтарів обв’язаний шарф. Різнокольоровий, в’язаний, дуже теплий на вигляд. Він раптово усвідомлює, що бачить його не вперше. Шарф висить тут уже декілька днів, завжди потрапляючи у його, затьмарене музикою й думками, поле зору. І кожного дня, так само як зараз, він проходить повз.

Немає часу. Він і без цього майже запізнився. Увечері подивиться, якщо не забуде. Може завтра — піде гуляти у свій вихідний. Намагається згадати, коли останнього разу він йшов на прогулянку сам. Хіба що під час навчання, коли іспити здаються найстрашнішою річчю у світі й потрібно освіжити мозок. Він виходив на двір і йшов куди бачать очі й несуть ноги.

Тільки він, вітер і музика.

2

Музику він вимикає останньою. Навіть світло у кав’ярні гасне раніше. Не любить залишатись у тиші більше, ніж це необхідно. Після світла вимикається й музичний центр. Одразу ж одягаються навушники й потік звуків у мозок продовжується.

Він набирає короткий пароль на панелі біля дверей, щоб увімкнути сигналізацію. Виходить на двір, зачиняє двері. Перевіряє чи вони дійсно закриті, поки ховає ключ у внутрішню кишеню куртки. На вулиці уже прохолодно, але ще не настільки, щоб брати щось тепліше.

— До завтра, — каже він кав’ярні і йде у знайомому напрямку.

У кишені шелестять зім’яті купюри. Сьогодні клієнти були щедріші, ніж зазвичай. Він обертається й оглядає кав’ярню. Нагадує собі, що усе вимкнув, усе закрив. Продовжує свій шлях, а в голові крутиться тільки одне питання: «Невже це все, на що я здатен»? Йому подобається його робота. Він любить каву, любить спілкуватися з людьми. Любив колись, якщо бути чесним. За два роки людство встигло йому набриднути. Втім, завжди є хтось, заради кого хочеться працювати. Кожну середу й п’ятницю до нього приходить одна клієнтка. Жінка, років під сорок. Здається, вона викладає в університеті. Вона ніколи не замовляє щось конкретне. Завжди просить, щоб він приготував їй чогось смачного. Й кожну середу й п’ятницю, майже в один і той самий час, він готує щось нове. Зазвичай шукає в Інтернеті цікаві кавові рецепти, яких нема у них у меню.

Ще вони обмінюються музикою. Жінка, як і він, користується стареньким стільниковим телефоном. Вони обоє не мають Лінз та Інтерфейсів, тому між їхніми пристроями відбувається старий добрий обмін файлами. Він скидає їй щось нове, вона потім розповідає йому, чи сподобалась їй музика. І навпаки.

Насправді, людей, заради яких він працює, не так і мало. Він не знає їхніх імен, але саме для цих, особливих, клієнтів виходить щодня на роботу.

Світло на набережній, як завжди, ледь помітне з-за крон дерев. Людей майже немає. Повз пробігає чоловік у спортивному одязі. Юнак обертається йому в слід й знову обіцяє собі подумати над тим, щоб почати бігати. Поки що, тільки подумати — почати занадто складно.

Він проходить повз ліхтар, на якому досі висить шарф. Зупиняється й довго дивиться на нього. Розуміє, що давно не звертає увагу на музику, що грає у навушниках — занадто сильно задумався. Вимикає її взагалі, щоб почути тишу набережної. Підходить до ліхтаря й торкається до шарфа. Теплий. М’який на дотик, але трохи коле шкіру. Червоні нитки перемішані з помаранчевими, які повільно перетікають у жовті й так далі, до світлого фіолетового кольору. Ніби хтось зв’язав райдугу. Він розв’язує вузол й знімає шарфик зі стовпа. Сідає на найближчу лавицю, щоб краще його роздивитись. Розкриває його на своїх колінах й бачить клаптик паперу, приклеєний до внутрішньої сторони. Відліплює його, разом із залишками клейкої стрічки. Пощастило, що останніми днями не було дощу. На папері написано: «Знайди мене!..». Під запискою захована маленька пластмасова коробочка. В середині карта пам’яті. Він бачив такі у магазинах техніки — маленька кругла пластина, яка може загубитись на кінчику пальця. Їх можна відтворювати тільки за допомогою Лінзи. Він ще раз дивиться на папір. Гарний почерк, здається, належить дівчині. Кладе коробочку й листок в рюкзак. Проводить рукою по м’якому шарфу. Не думаючи, обмотує ним шию.